Розділ 5

Наступного дня Артем прокинувся з ясною метою: сьогодні він буде говорити з Марічкою. Без глюків. Без паніки. Без падінь (бажано!). 

Він підготувався. 

Слухав у навушниках свої «мантри впевненості»: «Я впевнений. Я не впаду. Я не скажу дурниць. Марічка — не міф, а реальна людина. Я програміст, а не пудель». 

Одягнув свою «броню»: сорочку без плям, нові джинси і навіть (о, Боже!) зробив зачіску. 

Підходячи до ветеринарної клініки, він відчував, що серце стукає так гучно, ніби зараз от-от вистрибне. 

«Все буде нормально, — подумки повторював він. — Головне — не ляпнути якусь дурницю». 

Коли він зайшов у приміщення, Марічка саме щось записувала в картку пацієнта. Вона підвела погляд. Посміхнулась.

І тут усе пішло шкереберть. 

— Привіт, Артеме! Як ти? 

Артем відкрив рот, щоб відповісти, і зрозумів, що не пам’ятає жодного слова з людської мови. Його язик раптом відчув себе крабиком. А мозок — порожнім жорстким диском. 

— Я… я… Артем! Тобто… Я… є! 

— Це чудово, що ти є! — весело відповіла Марічка, зовсім не показуючи, що помітила те, як він хвилюється. 

— Тобто, я є, але не в тому сенсі, а в сенсі що… — Артем хотів зупинитися, але з його рота вже неслося щось схоже на суміш мови програмування, церковнослов’янської та радіохвиль. 

Усі тварини в приймальні насторожено завмерли. Папуга у клітці навіть сказав: 

— Ти шо, трясця? 

Артем застиг. Очі Марічки світилися від ледь стримуваного сміху. 

— Слухай, — сказала вона, торкнувшись його руки (а в Артема в ту мить не тільки руки, а й коліна тимчасово втратили кістки), — я якраз йду на перерву. Може, підеш зі мною випити кави? 

Артем відчув, як світ хитається. Але на диво, він сказав: 

— Так. Так! Я згоден! Тобто, я піду! Я в сенсі... каву п’ю! Часто! 

Вона засміялась і в тому сміху не було ані натяку на знущання, а лише тепло. 

І вперше за довгий час Артем не впав. Не заїкався (майже). Не розлив нічого. Він просто ішов поруч із Марічкою, злегка підстрибуючи від радості.

Кав’ярня була маленька, затишна, з дерев’яними столиками, ароматом кориці й ніжної кави. Ідеальне місце для спокійної розмови. Ну, для нормальних людей. 

Артем зазвичай називав такі місця «душевно-файлові», бо в них ніби зберігались архіви спогадів.  А сьогоднішній спогад, здавалося, створювався в прямому ефірі — і саме зараз його нервова система хотіла натиснути Ctrl+Z /скасування дії/. 

Вони сіли за столик біля вікна. Марічка зняла курточку, усміхнулася, подивилась на нього — і все. Артем забув, як дихати. 

— Ти як? — спитала вона, обережно відпиваючи капучіно. 

— Я?.. Я... Функціоную, — відповів Артем, намагаючись не ніяковіти, але виходило навпаки.

Марічка засміялась. 

— Це нове визначення «добре», так? 

— Ага... оптимізоване. — Він намагався усміхнутися, хоча підозрював, що виглядає як глючна версія Стіва Джобса. 

А тоді вона подивилась на нього так... уважно, як ветеринар дивиться на цуцика, що ніяково скавчить. 

— Ти завжди такий... зворушливо розгублений, коли поруч? 

Артем завмер. Від несподіванки мало не перекинув свою чашку — але (о, диво!) лише трохи змахнув пінку на стіл. 

— Я... тобто, ти помітила?.. 

— Та ну, — підморгнула Марічка. — Це не просто помітно, це вже твій стиль. 

Артем, уже червоний як помідор, вдихнув повітря так глибоко, що, здавалося, втягнув усю кав’ярню. 

— Просто… — почав він, — коли ти поруч, моя операційна система видає помилку, і все зависає. 

— Тобто ти не падаєш без свідомості? Просто «виснеш»? — зі сміхом уточнила вона. 

— Так. Повна глюкалка, але щаслива. 

Вона сміялася, і Артем подумки аплодував собі: вперше він сказав щось, що викликало у неї не співчуття, а сміх! І навіть без фізичних ушкоджень!

Щоправда, радість тривала рівно до того моменту, як офіціант поставив рахунок… а Артем замість того, щоб взяти купюру з гаманця, витяг звідти картку доступу до серверної кімнати й урочисто простягнув її офіціанту. 

Офіціант підняв брову. 

— Це... щоб заплатити за латте чи підключити мене до вашої внутрішньої мережі? 

— Ем… — Артем дістав справжню картку й прошепотів: — Налаштовую доступ до серця… 

Марічка знову засміялась,  її сміх був теплим, щирим, ніби вона справді… насолоджувалась тим, яким він є. Навіть якщо він — живий магніт для незручностей. 

Артем нарешті видихнув. 

***

Наступного дня Артем вирішив зайти до клініки ще раз. Зі справжньою місією: принести флешку з оновленням програми обліку пацієнтів, яку він обіцяв установити ще позавчора, але тоді ледь не підпалив принтер, тож усі терміни зсунулись… як завжди.