КОЛИ ПОМИРАЮТЬ АВТО

Засмагле яблуко сонця повільно котилася за глибини вечірніх схилів. Услід втікачу, пахкала через села переповнена робоча маршрутка вдаль. Навіть схожа за кольором на жабу, вона перестрибувала через недбалі асфальтові роти, що роззявлено очікували своїх колісних жертв. Заплакані не одною дощовою грязюкою, загиблі уламки авто чорніли обабіч шляху, постійно нагадуючи про ситуацію SOS на сільських дорогах. Можливо ще Мойсей до пустелі стелив цю дорогу до Єгипту, але ремонту вона не бачила від тоді жодного разу.

Ніхто не лікує час і розхлябаний пресований металобрухт на колесах покірно очікував своєї смерти. По наших дорогах їздити – це вже свідома екстремальність і найчастіші вічні пасажири маршруток – бабці, яких хапає за спину лише ревматична погода. А в спеку їм найбільше кортить дістатися з пункту А в пункт Б, відстань до якого максимум двісті метрів. І блукає шляхом щодня брудно-зелена жаба, вкотре запльована невисохлою грязюкою, пробігаючи через терносмуги сел. Вона радісно охрещує брудною шаленістю товаришів по дорозі та молодь, яка рагулювала по узбіччях з пивасиком та сємками йдучи на клубну бокотеку. Вимагаючи від швидкости точність часу, маршрутка, затрамбована по самі педалі сварливими бабцями, стоячими вагітними мамцями, сліпими студентами та підпитими чоловіками з сивиною закінченого робочого дня. Так звично бути оглядовим кур’єром буденности і коли на вулиці вам зичать здоров’я, то в маршрутці їздять чомусь лише хворі. Вагітним жінкам своя в ногах правда. На коронованих місцях сидять напідпитку молоді неадеквати – поступатися їм нічим.

Сам мікро-автобус спинявся лише з перспективою зупинок і йому було байдуже дивитися розбитими фарами на вибоїни попереду. Панкуватий шофер у шкіряних безпальцевих рукавицях крутив похмуро свій бублик і якщо передні колеса умудрялися пролітати ямеги, то задні обов’язково влітали всією ходовою частиною свого залізного тіла, набиваючи собі майбутні розколини та відколюючи від себе зварку на свіжих ранах. Шофер теж відчував свій останній на сьогодні маршрут і часом влітав у яму навмисно, аби ніхто бува не заснув. Бо одного разу привіз до себе додому будунистого неандертальця, що проспав свій вихід до останньої зупинки. А загалом техніка ж приватна, тож приватник і ремонтуватиме за свої.

У селах ще існує правило зупинки «там де люди стоять, бо всі платять». За довгий стаж цього маршруту шофер знає своїх подорожуючих поіменно. Зараз от буде стояти бабця Марія, їй треба доїхати до цвинтарю двадцять метрів. За всіма ознаками бабця померла, та й пахне відповідно, але на кладовище не залишається. Але сьогодні на тій «зупинці» людей, окрім знайомої бабці, ще три в одному. П’яний в дробаган Вася, який не калюжа – не висихає ніколи, його вагітна дружина з посинілим від біди живота та посивіла дурнувата їхня родичка Прошка, якій їхати до крайньої хати села. Якраз за тією хатою видиться гучний смітник, що символізує закінчення села. Вона везе туди дебелий пакунок свого життєвого мотлоху…

– Проходимо по салону і не дихайте мені в обличчя своїми проблемами! – суворо наказав шофер, хоч в глибину салону і мусі було не залетіти. Фрікувата вагітна Катруся вперлася животом в лобове скло – якщо дитину вичавлять, то принаймі є шанс не в автобусній спеці народитися їй.

Автобус бистрохідно чмихав до остатків села. Забруднена подоба чагарів втікала за вікнами по обидві сторони. Часто такі переповнені маршрутки нагадують магазин автомату Калашнікова, допоки з неї не вистрілить останній пасажир. Втомлені гільзи людей полегшено позіхають виходу когось одного, але парадокс наших зупинок полягає в тому, що натомість одного, втісняються ще троє…

…Починалася сутінь. З розбитих фар ледь мутніло подоба світла, але шофер знав цю дорогу навпомацки. Надихана щасливим перегаром маршрутка вскочила в черговий радісний баюр і цього разу не втримуючи рівноваги кинуло її за узбіччя. Запізніло заревіли з переляку гальма. Залишок дверей не витримав сили польоту і відлетів новою смертною деталлю кудись за кущі глоду. Авто, луснувшись боляче в пробігаючий мимохідь древній клен, залишивши біля дерева зморщене лобове скло. Перші пасажири, ніби ті космонавти, відчули навколо себе тимчасову гравітацію, почали розсипатися в простір. Кого народила Катруся, і де взагалі вона зникла, в польоті ніхто не побачив. Цього разу пиякам пощастило найменше – вони тіснилися на сидіннях у самому кінці салону, тож приклеїлися намертво як на могильному архівному фото. Водій усіма своїми силами намагався скерувати ситуацію і щосили вхопився в кругляк керма, але відірвав його з металевим м’ясом від місця призначення. Прошці пощастило вийти заздалегідь, але сміття вона забула, дезінфікуючи салон сморідом. Сміття, скориставшись конвульсіями авто, вилізло з своєї темної сховки і почало почесно в обличчя нагороджувати космонавтів. Кого кульком з під камси, а кого й обгортками з «шаленої бджілки», шкірками картоплі та бананів, уривками з туалетних газет, жіночими використанками таємних днів та непоправними віками обривками білизни. В маршрутці запахло переляканими дітьми та зволоженими пивом дядьками. Автобус кидало з боків на дах, потім на бік знову на колеса, так і не знаходячи точки опори. Невдовзі авто влетіло під улюблені розміри до просторової копанки. Після минуло-тижневого дощу в ямі щедро булькотіло баговиння, тож відчувши у своєму шлунку невідомий об’єкт, яма почала швидко всмоктувати в себе розгублений металевий харч з консервованими у власному соку залишками людей.

Наслідки її глибинности знала лише вона сама. Розбризкані райдуги в калюжах звичне явище у хімічну епоху. В глибоких копанках часто можна бачити навіть зірки серед світлости дня. Авто, зі всіма своїми залишками, з дахом всмокталося у багно. Яма так смачно прицмокнула, що навіть ворони злякалися у своїх крадених гніздах. Опинившись по той бік тванюки, в отвір натомість відпалих дверей, вода не просочувалася. Саме авто, повністю пройшовши грязьові ворота, пливло крізь темінь ніби в якійсь вакуумній бульбі. З’являлися зірки, які постійно кудись падали вгору і якщо було придивитися на вогники – то теж були автомобілі, що втратили своє земне керування. Панікувати було нікуди – всюди присутні плакальниці вилетіли першими ще до заглиблення у невідомість. І лише старий ветеран подорожей із гаслом «Куди-небудь, аби не вдома!» хапав своїм беззубо-розброєним ротом наслідки здивування. Із вус його лунало скляне мовчання.  Його земне хобі все про всіх знати і вчити навіть Бога будувати Світ – розвіялися в повному фіаско і скажена віра в те, що небо вгорі не лишила йому вибору, як увірувати в навпаки. Попереду рядами блідих поганок рясніли вогники посадки потойямного аеродрому. Маршрутка-ракета урочисто чмихнула в останок і опинилася в ангарі вічности. Глобальних розмірів мадам Тюссо зустрічала свої нових прибульців, щоб доповнити їх до своєї колекції в музей Непередбаченої Миті. І серед купи нових експонатів маршрутка стане надовго для її сина найкращою іграшкою. З Днем Народження, дитинко, мамця тебе любить…