Коли помирає любов

Мирослав зробив крок вперед і завмер. «А якщо вона не погодиться?..» - Він увесь час прокручував у голові те, що має сказати, але кожен раз сумнівався ще більше. Дарина була для нього як зірочка, як місяць в небі – він хотів милуватись нею кожну секунду. Хлопець зовсім не хотів йти свататись одразу до батьків, він бажав отримати згоду спочатку від дівчини. Але кожні його слова подумки ставали проваллям: страх брав гору.

- Ти давно мене чекаєш? – гарна русява молодичка виглянула з-за кущів, й посміхнулась своєю найпрекраснішою посмішкою. Мирослав в мить забув, яку промову він приготував, та різко випалив:

- Виходь за мене!

Дарина здивовано округлила на секунду очі, й оглянула парубка з ніг до голови, трохи не вірячи, що перед нею був її коханий. Чорноволосий, високий, гарний. Це точно її Мирослав, але… Ні, вона звісно була готова, що Мир захоче одружитись, але не думала, що це станеться так швидко. Лише два місяці пройшло, як вони таємно бігали з села до лісу на зустрічі, а тут таке… Дівчина не знала, що на це скажуть батьки, й зовсім не могла спрогнозувати, як складеться їхнє життя, але одне єдине знала точно: вона не хоче змушувати Мирослава чекати на відповідь.

- Так. Звісно, так!

Весілля було гарне, хоча і доволі скромне. Але Миру і Дарині було все одно: здавалося, що тепер увесь світ підвладний їм, бо тепер вони разом, а кохання як кажуть, перемагає усе на світі.

Здавалося б  на цьому історія повинна була б закінчитись, типу «жили вони довго й щасливо», але…

Іван з Дмитром переглянулись, та вирішили подивитись історію далі, аби нарешті розкрити секрет свого прокляття. Старший перевертень із задоволенням спостерігав за батьком, його весіллям з мамою, їхнім коханням. Для нього це було ніби відлуння минулого встало із колін, й наполегливо стукає у двері. Він спостерігав за батьками зі сторони, але ще й досі пам’ятав їх неначе то було учора.

Дмитро ж дивився в минуле, немов проглядаючи дивовижну стару кіноплівку. Все здавалось таким нереальним  і чарівним… Він частково розумів, які емоції відчуває його прадід, але це все одно залишалось для нього загадкою, і десь таїлося на останньому плані.

Перевертні продивились декілька років спільного життя Мирослава і Дарини немов у прискореній зйомці. Пара довго не могла завести дитину, через що ставалось ще більше і більше сварок. В черговий такий день, Мир грюкнув дверима й відправився на край села, в останню хату до відьми. Він постукав до напіврозваленої хатини, та прислухався: в середині була абсолютна тиша. Не дивлячись, що ззовні будинок здавався покинутим, чоловік знову постукав, й двері відчинились. На порозі з’явилась молодиця у відвертій білій сукні, яка ледь прикривала її принади.

- Добрий день… - Мирослав «підняв щелепу» із землі, та ще раз обвів поглядом дівицю. Висока, струнка, й вродлива… Вона була як холодний дотик льодяного металу, який водночас обпікав й притягував до себе. Чорні довгі пасма волосся спадали з плечей на спину і груди, немов дикі ліани окутали тіло. Очі горіли зеленим полум’ям, та магнітом манили за собою…

Мирослав трухнув головою, та опустив погляд. Він сюди прийшов за іншим!

- Мені треба зілля! – Він випалив це, намагаючись не дивитись на відьму.

- Як тебе звати, любчику?

- Я?...Я – Мир! – Хлопець підняв очі до дівчини, й ще більше відчув енергію між ними: - Мирослав я!

- Що ж, Мирославе, заходь. Розкажеш яке зілля тобі потрібно… - Молодиця щезла в чорній порожнечі хатини, встигнувши тільки рукою поманити за собою.

Мирослав три рази спантеличено вдихнув та озирнувся по сторонах, ніби боячись, що хтось його тут побачить. Випалена поряд земля віяла холодом, а в окрузі не було жодної живої істоти, немов всі вимерли. Хлопець ще раз вдихнув, і перехрестившись, зайшов. Шкода, що його це не врятувало…

В середині хата виглядала набагато краще, ніж ззовні. Стіни були увішані чудернацькими картинами та різними сушеними травами. Невеличкий коридор одразу заходив до кухні, де розташувалась велика пічка та дерев’яний стіл, який був заставлений неймовірною кількістю пляшок та склянок. Ця невеличка кімната була схожа на лабораторію алхіміка, напевно окрім її господарки, яка котячим поглядом продовжувала спостерігати за Мирославом. Хлопець намагався не дивитись на відьму, але все одно кидав на неї поодинокі погляди, поки намагався знайти собі підхожий стілець.

- Мені потрібно зілля…

- Яке, любчику? Що ти хочеш змінити в цьому житті? Когось приворожити? – Молодиця ласкаво схилила голову на бік, та підійшла впритул до юнака. – Чи може тобі треба когось вбити?..

- Ні! Що Ви! Я не такий!

Червоні вуста відьми розтягнулись в посмішці. Вона відійшла до свого невеличкого «чарівного» столику, й обвела пальцем декілька банок:

- То що, тоді приворот?

- Ні… - Мирослав підняв погляд на відьму, й нарешті рішуче подивився на звабницю: - Мені потрібне зілля аби зачати дитину. В нас з дружиною не виходить.

- Он як… Тоді в мене є це.

Дівчина взяла невеличку пляшечку із зіллям фіолетового кольору, та стиснула її в кулаку. Відьма повільно підійшла до Мира, виляючи стегнами та зваблюючи своєю чарівністю. Вона опинилась впритул до хлопця, відкинувши назад чорне волосся. Юнак відчував як принади молодиці вперлися йому в груди, і як гаряче стало між ними. Серце стукотіло як  скажене, а долоні були мокрими від нестримного збудження. В мить Мирослав відчув як сила волі покинула його: він не хотів більше чинити опір чарам відьми. Він хотів лише її…

В той день і ніч, і в наступні, і в наступні, Мирослав не вийшов від відьми, та не пішов до дружини: чоловік так й залишився жити з чарівною молодицею, всім тілом поринувши у кохання із нею. Він вже не рахував часу та днів, які проводив з Пелагеєю – вродливою, сексуальною, звабною, молодою відьмою. Він кохав її всім серцем та тілом, а ночі з Палажкою перетворювались на жарку, сповнену пристрастю, вічність. Здавалось, що ще може бути треба? Але щось не давало хлопцю спокою. Кожного дня, Мир намагався зрозуміти, що так тривожить його душу, але нічого не виходило. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком… Як в один день не побачив Мирослав з вікна відьминої хати знайоме обличчя. Його «колишня» дружина Дарина йшла від краю лісу до села – певно повертаючись з прогулянки.