Глава 2. Дорога до катастрофи (або до кохання)

Після ранкової «розмови» Лія намагалася поводитись як зразкова працівниця: ввічливо кивала, не відправляла саркастичних повідомлень і тричі перевіряла одержувача перед будь-яким кліком.

Але щоразу, коли чула голос Лукаса, серце починало поводитись так, ніби у нього свій Wi-Fi — сильний і неконтрольований.

— Ліє, — пролунав його голос біля її столу.
Вона здригнулася, мало не перекинувши каву.
— Так, містере Рейн?
— Ми їдемо завтра в Роттердам на презентацію для партнерів. Мені потрібен хтось, хто допоможе з матеріалами.

«Мені потрібен хтось…» — фраза, від якої в голові автоматично вмикається мелодрама.

— Добре, — зібралася вона. — Я підготую документи.
— І речі, — додав він. — Ви їдете зі мною.

Тиша. Потім — звук її внутрішнього крику.
— З вами?
— Зі мною, — він навіть не підняв погляд. — Ви ж моя найвідповідальніша співробітниця.

Ага, найвідповідальніша. Та, що відправляє босу меми про ноутбуки…

Наступного ранку вони сиділи поруч у машині.
Лукас — спокійний, зосереджений, наче робот, який їде на важливу місію.
Лія — з кавою в руках, спробувала вдихнути повітря глибше, щоб заспокоїти серце, що шалено б’ється.

— Гарна погода, — почала вона, бо мовчання було нестерпним.
— Так, — відповів він. Коротко, як його звіти.

Вона закотила очі й вирішила не здаватися.
— Ви завжди такий мовчазний у поїздках?
— Тільки коли поруч ті, хто може “оптимізувати ноутбук об стіну”.

Вона мало не захлинулася кавою.
— Ви не збираєтесь це забути, так?
— Ні. Це чудове нагадування, як уважно потрібно обирати слова.

Лія глянула у вікно, щоб приховати посмішку.
Він помітив — і ледь помітно теж усміхнувся.

Потім почалися години дороги, наповнені тишею, періодично розбавленою короткими фразами про презентацію.
Лія намагалася виглядати серйозно, робила нотатки, перевіряла документи, але помічала, що Лукаса завжди кудись відводить її погляд: то на екрані навігатора, то на його руки, які впевнено тримали кермо.

Її думки періодично відволікалися на дрібниці: як він нахилився, щоб перевірити маршрут, як куточок його рота трішки сіпнувся, коли він усміхнувся при спільній жартівливій репліці.

— Ви дуже уважні до деталей, — спробувала вона розговорити його, відчуваючи, що її серце танцює в ритмі кави і нервів.
— Це важливо, — відповів він спокійно, але її увагу привернуло невловиме тепло в погляді.

Вони зупинилися на заправці, щоб узяти каву. Лукаc простяг їй стакан:
— Без цукру. Як ви любите.

— Ви запам’ятали?
— Я багато що запам’ятовую, міс Сорен. Особливо речі, які можуть створити проблеми.

І знову — ця легка, ледве помітна усмішка.
Вона почувалася збентежено, але раптом зрозуміла: ці маленькі моменти — найяскравіші за весь день.

Дорога в Роттердам продовжувалася, і кожна зупинка, кожен невеликий жест Лукаса робили цю поїздку довшою, ніж проста робоча поїздка. Лія ловила себе на думці, що хоче запам’ятати кожну секунду, кожен нюанс його поведінки, бо, мабуть, це буде лише початок чогось більшого.

І поки вони наближалися до міста, Лія зрозуміла одну просту річ: неочікувані ситуації та випадкові повідомлення можуть змінити життя повністю.


 

Роттердам зустрів їх холодним вітром і сірим небом, але в очах Лії світилося відчуття пригоди — або небезпеки, що пахне кавою й адреналіном.

Офіс партнера був сучасним, просторим, з прозорими стінами і величезним екраном для презентацій. Лукас впевнено провів Лію всередину, не забуваючи кидати погляди, що змушували серце битися швидше.

— Добре, — сказав він, — давайте перевіримо обладнання.

Вона кивнула і почала налаштовувати ноутбук, підключати презентацію. Все йшло майже ідеально… доки екран раптом не завис.

— Серйозно? — пробурмотіла Лія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Зараз розберемося, — спокійно відповів Лукас, ставши поруч. Його близькість різко змінила відчуття простору: її серце почало битися так, що вона ледве могла зосередитися на кнопках.

Він нахилився, щоб перевірити кабель, і її погляд зустрів його.
— Знаєте, — тихо сказала вона, намагаючись виглядати спокійно, — я майже завжди знаю, що робити в таких ситуаціях.
— Майже? — підняв брову Лукас, його тон був легкий, але в очах проблискував азарт.

Вони разом намагалися перезавантажити систему, сперлися одне на одного, і Лія відчула, що близькість — це небезпечно, але приємно.
— Трішки ближче, — пожартував він, — і у нас може бути справжня катастрофа.

Вона засміялася, намагаючись тримати рівновагу, і відчула, як його легкий дотик випадково торкнувся її руки. Серце здригнулося.

Після кількох хвилин спільних маніпуляцій екран ожив, презентація запрацювала, і кімната наповнилася світлом та професійним шумом.
— Чудово, — сказав Лукас, відступаючи трохи назад, — відмінна робота, Ліє.

Вона глянула на нього і помітила ледь помітну посмішку, яку він рідко дозволяв собі показувати.
— Дякую, — відповіла вона, але всередині відчувала, що цієї подорожі буде замало, щоб все розкрилося.

Коли вони піднімалися до зали для презентації, Лія помітила, що Лукас часто кидає на неї короткі погляди, які наче кажуть: «Ти тут не лише для роботи».
І навіть без слів вона зрозуміла, що цей день змінює їхні стосунки більше, ніж будь-які слова чи документи.