Епілог

Минуло кілька років.

У їхньому домі з видом на озеро й ліс панувала тиша, спокій і щастя. Вітальня була заповнена дитячим сміхом — маленька дівчинка з зеленими, мов весняна трава, очима бігала по кімнаті, смішно розмахуючи руками. Вона була точнісінько як Таня в дитинстві, але з тією ж хитринкою в погляді, що й у Лева.

Таня сиділа на дивані й лагідно спостерігала за грою доньки, а Лев, притулившись поруч, з гордістю дивився на двох найдорожчих йому жінок.

— Ти тільки подивися на неї, — усміхнувся він. — Справжній вогник.

— Твій вогник, — підморгнула Таня. — Хоча не забувай, що це я її дев’ять місяців носила.

Вони обоє засміялися.

Життя плинуло гармонійно. Разом вони очолювали свій туристичний бізнес, який із маленького агентства виріс у цілу мережу. Вони відкривали нові напрямки, організовували екскурсії, а їхня команда з радістю працювала поруч, відчуваючи справжню сімейну атмосферу.

Для Лева це був новий рівень життя. Тепер він не був «каменем», як колись — у його очах з’явилося світло, а в серці — спокій. Таня подарувала йому не тільки любов, а й сім’ю, відчуття дому, яке він так довго втрачав.

Іноді, коли вони прогулювалися набережною з донькою за руку, перехожі оберталися вслід: красива молода родина, в якій панувало справжнє кохання.

— Знаєш, — якось сказала Таня, коли вони сиділи ввечері на терасі, дивлячись на зорі, — якби тоді на скелях я знала, скільки всього нам доведеться пережити… я б усе одно вибрала тебе.

Лев поцілував її руку й прошепотів:

— А я б знову пройшов цей шлях. Бо тільки він привів мене до нашого теперішнього щастя.

Їхня донька вибігла на терасу й простягнула до них ручки. Лев підняв її на руки, Таня обійняла їх обох, і в цю мить вони відчули: життя склалося так, як повинно було скластися.

Бо справжнє кохання завжди знаходить шлях.

Того дня вони вирішили поїхати туди, де все почалося. Дорога в гори була знайома й рідна, але тепер — зовсім інша. У машині, замість тиші й напруги, як колись, звучав дитячий сміх. Маленька дівчинка щебетала щось на свій лад, вказувала пальчиком у вікно на дерева й камені, і весь світ здавався для неї новою казкою.

Коли вони нарешті піднялися до скель, сонце вже хилилося до заходу, вкриваючи кам’яні брили золотавим світлом. Таня взяла доньку за руку, Лев ішов поруч, тримаючи її з іншого боку. Вони піднялися на ту саму височину, де п’ять років тому все змінилося.

Дівчинка широко розплющеними зеленими очима дивилася навколо й захоплено вигукнула:

— Тут так красиво!

Таня присіла поруч із нею й обійняла маленькі плечики. Її погляд зупинився на знайомих каменях, і серце затремтіло від спогадів.

— Дивись, доню, — сказала вона ніжно, але з тією особливою ноткою у голосі, яка народжується тільки з найглибших почуттів. — Колись одна подорож стала моєю долею. Саме тут я зустріла твого тата.

Дівчинка здивовано нахилила голівку.

— І ви одразу покохали одне одного?

Лев усміхнувся й сів на камінь поруч.

— Ми самі тоді ще не знали, що сталося. Але з того дня наші серця вже не могли забути одне одного, — він простягнув руку й погладив волосся доньки. — І ось, через роки, ми знову тут, але тепер — разом із тобою.

Маленька замислилася, подивилася на них обох, потім обійняла батьків за шию й тихенько промовила:

— Тоді це і моя доля теж.

Таня й Лев зустрілися поглядами, і в цих очах було все: їхній спільний шлях, біль, боротьба, перемога і найвище щастя.

Над скелями здіймався легкий вітер, небо розфарбовувалося в рожево-золотаві відтінки, а десь усередині у них обох було відчуття: тепер історія кохання має продовження.

Їхня донька — їхня маленька доля, їхня вічність, яку їм подарувала маленька шкільна подорож.