Несподіваний гість.

Дзвінок у двері пролунав знову, наполегливий, різкий. Лев відчинив двері, і обличчя його змінилося.

— Мирон… — холодно вимовив він.

На порозі стояв Мирон. Його звичний впевнений вигляд кудись зник, він виглядав втомленим і, мабуть, навіть трохи розгубленим. Та коли його очі натрапили на Тетяну, яка вийшла з-за плеча Лева, він різко зблід.

— Ти?.. — вирвалося в нього.

Таня завмерла, не розуміючи, чому чоловік так дивиться на неї, і чому в кімнаті повисла така напружена тиша.

— Мені треба поговорити з тобою, Леве. Наодинці, — нарешті мовив Мирон низьким голосом.

Лев стиснув щелепи, але погодився. Вони вийшли на подвір’я. Таня лишилася біля вікна, серце її билося швидше від передчуття.

— Ти дав мені слово, — почав Мирон, його голос лунав різко. — Ти мав бути чоловіком моєї дочки.

Лев засміявся гірко, але в його сміхові було більше болю, ніж іронії.

— Слово? Ти називаєш це словом? Це був шантаж, Мироне. І через нього моє життя перетворилося на пекло.

— Ти занадто драматизуєш, — спробував виправдатися той.

— Драматизую?! — голос Лева зірвався. — Ти вкрав у мене роки! Через твою нав’язливість і твою дочку я перетворився на камінь. Я втратив себе, я втратив кохання, і навіть батька…

Мирон здригнувся.

— Так, саме так, — продовжив Лев, і його очі палали. — Коли батько дізнався, що мене змушують одружитися з Мариною, йому стало зле. Він не витримав. І це все — твоя провина. Ти відібрав у мене найдорожче.

Мирон стояв, мов прибитий. Його обличчя втратило звичну пихатість, воно стало майже сірим.

Таня, яка весь цей час стежила за ними з вікна, не могла більше витримати. Вона вийшла й винесла Миронові склянку води.

— Ось… вам буде легше, — тихо сказала вона.

Мирон узяв воду й ледь чутно подякував. Його погляд ковзнув по Тані, затримався, і очі несподівано наповнилися сльозами.

— Ви щасливі? — запитав він тремтячим голосом.

Лев узяв Таню за руку й міцно стиснув.

— Так. Ми щасливі. Ми чекаємо на дитину. Це наше майбутнє.

Сльоза скотилася по обличчю Мирона. Він опустив голову.

— Пробачте мені… я не мав права.

Таня здивовано глянула на нього.

— Про який шантаж ви говорите?

Лев хотів зупинити його, але Мирон вже почав. Йому ніби треба було нарешті зняти цей тягар із плечей.

— Моя дружина давно померла, — почав він глухим голосом. — Я залишився з Мариною сам. Виховував її, як міг, намагався дати все. Вона завжди була для мене сенсом. І коли вона сказала, що закохалася в Лева… я… я злякався. Я хотів, щоб вона мала щастя, яке в неї не виходило знайти сама.

Він перевів погляд на Тетяну.

— Пам’ятаєш ту подорож? Ті скелі?.. Ви повернулися щасливі, очі у вас світилися. І тоді я… я вирішив. Я подзвонив начальству, поскаржився, що Лев погано працює, що він не довів групу до кінця. І спеціально не дав тобі його контактів.

Таня прикрила рота долонею — вона стояла в шоці.

— А потім я зрозумів, що самими заборонами нічого не зміню. І я… змусив його одружитися на Марині. Шантажем. Бо інакше Марина б не мала шансу…

Він обхопив голову руками.

— Я помилився. Я зруйнував ваше життя.

Лев дивився на нього зі злістю й болем водночас.

— Так. Ти зруйнував. Але ми більше не дамо цього зробити.

Таня мовчала, в її очах було море нерозуміння й розгубленості. Потім вона подивилася на Лева, взяла його за руку й тихо промовила:

— Може… пробачимо? Він теж страждає.

Мирон здригнувся й підняв на них очі.

— Дякую… Я поговорю з Мариною. Вона більше вас не зачепить. Я… зроблю все, щоб вона нарешті відпустила.

Його голос зривався, у ньому звучав розпач. Він ще раз подивився на Таню, на її живіт, на їхні переплетені руки. І, не сказавши більше жодного слова, повільно пішов у темряву.

Лев і Таня довго стояли мовчки біля дверей, вдивляючись у його постать, що віддалялася. Обоє відчували — це була тільки перша тріщина в давній брехні.

Але зараз вони були разом. І це було головне.