Дім,де народжується щастя

Ранок у новому будинку був зовсім інший, ніж у місті. Тиша, яку переривав тільки спів пташок та легке шуміння лісу. Сонце заглядало у великі вікна, і Таня прокинулася від запаху кави.

— Я ж казав, що вмію готувати, — усміхнувся Лев, заносячи на підносі тости й дві чашки кави. — Сніданок у ліжко — це тепер корпоративна традиція.

Таня засміялася:

— Якщо ти будеш мене так годувати, то в декрет я піду ще раніше, ніж треба.

— Нічого, я готовий годувати тебе й десять разів на день, — він підморгнув і простягнув їй чашку.

Після сніданку вони разом взялися до роботи по дому. Таня тягнула коробки з речами й бурмотіла:

— Стільки всього накопичилося, і все потрібне…

— Потрібне? — здивувався Лев, тримаючи в руках коробку з її зошитами й старими фотоальбомами. — Тут навіть квиток із автобуса п’ятирічної давнини.

— Це пам’ять! — обурилася вона й вихопила коробку.

— Добре-добре, пані Архів, — усміхнувся він. — Я зрозумів, що торкатися до святої спадщини небезпечно.

Разом вони облаштовували кімнати. Лев власноруч збирав меблі для майбутньої дитячої, постійно жартуючи:

— Якщо ця шафа впаде, то тільки через мою любов, а не через руки-крюки.

Таня фарбувала полиці у світлі кольори й час від часу озиралася, милуючись ним. Вона ловила себе на думці, що ніколи раніше не бачила його таким простим — без костюма, без офісної строгості. Тільки він і її дім, який нарешті ставав їхнім спільним.

— Уявляєш, — прошепотіла вона, сідаючи на підлогу біля розібраних коробок, — тут колись буде бігати маленька людина. Наша.

Лев опустився поруч, обійняв і поклав підборіддя їй на плече.

— Я уявляю. І чесно? Це найкраща картина, яку я бачив у житті.

Вечір вони зустріли на терасі з видом на озеро. Пили чай, закутавшись у плед, і мріяли: Таня розповідала, які хоче квіти у саду, а Лев — як поставить гойдалку, щоб вони могли колихати дитину.

Здавалося, що світ зупинився й залишив їх удвох у цій гармонії.

Але раптом тишу перервав дзвінок у двері.

Звук відбився гулом у просторому будинку. Таня й Лев перезирнулися:

— Ти когось чекаєш? — тихо запитала вона.

— Ні… — насторожено відповів він і встав.

Дзвінок повторився. Наполегливіший.

Лев повільно пішов до дверей. Таня стояла за його спиною, відчуваючи, як серце почало битися швидше.

Коли він узявся за ручку, в повітрі зависла тривога.

Хто це міг бути?

Двері ось-ось відчиняться…