Тінь з минулого

Минуло кілька тижнів відтоді, як Лев і Таня оселилися у своєму новому будинку. Життя текло спокійно й радісно: ранки з ароматом кави, вечори на терасі, робота над новим проєктом у турфірмі, яка розвивалася ще активніше. Усе було ідеально… майже.

Таня відчувала себе щасливою, але іноді в її серці залишалася тінь тривоги. Вона боялася, що це щастя надто крихке, що хтось може зруйнувати його так само, як колись. І одного дня її страхи почали справджуватися.

У понеділок в офісі, де всі були зайняті роботою над новим туристичним маршрутом, раптово з’явилася Марина. Вона зайшла у вестибюль так, ніби весь цей час нікуди й не зникала: у дорогому костюмі, з високою зачіскою і тією ж самовпевненою посмішкою.

— О, дивіться-но, хто повернувся, — шепнула Аня до Тані, нахилившись до неї. — Буря підходить.

Таня зробила вигляд, що зосереджена на документах, хоча серце забилося швидше.

Марина впевнено попрямувала до кабінету Лева, навіть не постукавши, увійшла й зачинила двері. Працівники між собою почали перешіптуватися.

— Я ж думала, після всього вона вже ніколи сюди не прийде, — хтось сказав.

— Ну, видно, не так просто відпустити, — відповів інший.

У кабінеті Лева атмосфера напружилася. Лев підвів очі від документів і холодно запитав:

— Що ти тут робиш, Марина?

— Прийшла туди, де моє місце, — вона сіла в крісло навпроти нього, ніби це було природно. — Ти ж не думаєш, що можна так просто викинути мене з твого життя?

— Марина, — його голос був рівним, але всередині вже закипала злість, — у моєму житті ніколи не було для тебе місця. Я терпів тебе тільки через шантаж Мирона. Але це закінчилося.

Вона підняла підборіддя.

— А ти впевнений? Бо я ще можу накоїти тобі проблем. І не тільки тобі, але й… твоїй новій «коханій» працівниці.

— Не смій, — Лев з глухим риком піднявся з місця. — Не смій навіть згадувати її ім’я.

— О, то вона настільки важлива, що ти готовий отак вибухати? — Марина всміхнулася отруйно. — Знаєш, мені навіть цікаво, скільки вона витримає твоєї одержимості.

Лев підійшов до дверей і відчинив їх.

— Вийди. Поки я не наказав охороні вивести тебе.

Марина повільно піднялася, і, проходячи повз нього, шепнула йому на вухо:

— Це ще не кінець.

Таня, яка щойно несла документи в кабінет, застала цей момент: Марина виходила з усмішкою, а Лев стояв біля дверей з кам’яним обличчям.

— Таню, заходь, — сказав він, вдаючи спокій.

Вона зайшла й поклала папери на стіл, але в серці стискалося від тривоги.

— Вона повернулася, так?

Лев подивився на неї серйозно й кивнув.

— Так. Але слухай мене уважно: вона не має влади ні наді мною, ні над тобою.

— Леве… — Таня вагалася. — Вона ж не зупиниться. Вона ненавидить мене.

Він узяв її за руки.

— Нехай ненавидить. Це її проблема. А ти — моє життя. Я ні на мить не дозволю їй зруйнувати те, що ми маємо.

Таня відчувала щирість у його словах, але в душі оселився страх: Марина була небезпечною, хитрою й наполегливою. І тепер вона точно не зникне без бою.

Ввечері, коли вони повернулися додому, Лев сидів на терасі й довго мовчав, дивлячись у темний ліс. Таня принесла йому чай і сіла поруч.

— Вона не відпустить тебе просто так, правда? — тихо спитала вона.

Лев повернув голову й подивився їй у вічі.

— Таню, послухай мене. У цьому бою вона вже програла, бо в мене є ти. Але так, вона спробує. І я маю бути готовим захищати нас.

Таня мовчки поклала голову йому на плече. У серці вона знала: Марина — тінь із минулого, яка ще довго намагатиметься руйнувати їхнє світло.