.

— Леве… я мушу зізнатися. Я боюся. Усе відбувається так швидко… Півроку тому ми навіть не знали, що зустрінемося знову, а тепер — дитина, стосунки, плани… Я не знаю, як розповісти рідним. Вони ж скажуть: «Що ви творите? Ви ж тільки-но почали зустрічатися!» — її голос тремтів.

Він підсунувся ближче й м’яко взяв її обличчя в долоні.

— Таню, — тихо промовив він, дивлячись у її очі, — час тут ні до чого. Я знав, що люблю тебе ще п’ять років тому. Весь цей час я жив без тебе, але жодного дня не переставав кохати. А зараз я не відпущу. Ми впораємося. З рідними теж. Якщо треба, я сам стану перед усіма й скажу: «Вона — моє життя. І крапка».

Таня всміхнулася крізь сльози.

— Ти завжди так упевнено говориш… Наче у твоєму світі немає жодних сумнівів.

— У мене справді немає сумнівів, коли мова йде про тебе, — відповів він.

Він підвівся й простягнув їй руку.

— А тепер… їдемо. Я хочу тобі щось показати.

Таня здивовано глянула на нього, але погодилася. Вони сіли в машину й вирушили за місто. Дорога була довгою, але затишною: за вікнами миготіли дерева, а в салоні грала спокійна музика.

Через годину вони зупинилися біля двоповерхового будинку з терасою, що виходила на ліс і невелике озеро. Нічне небо віддзеркалювалося у воді, і все виглядало казково.

— Леве… це місце неймовірне! — вигукнула Таня, вийшовши з машини. — Тут так тихо, так спокійно…

Він підійшов ближче, обійняв її ззаду, поклавши руки на її живіт.

— Це тепер наш дім. Тут ми зможемо зробити все так, як хочемо. Тут ніхто нас не дістане. Тут буде наше життя, наше щастя і… наш малюк.

Таня обернулася до нього, розгублена й зворушена одночасно.

— Ти… купив цей будинок?

— Так. І жодної хвилини не жалкую, — впевнено відповів він. — Бо знаю, що ти — моя доля.

Вона обійняла його міцніше, ніж будь-коли. У цю мить страхи почали танути, поступаючись теплу й надії.

Ранок у новому будинку був особливим. Сонце пробивалося крізь високі сосни, пташки співали, а запах хвої наповнював повітря. Таня прокинулася раніше за Лева. Вона стояла босоніж на терасі, вдихала свіже повітря й відчувала, що це місце наче створене для них.

— І що думає моя пані про свій новий замок? — почувся за спиною хриплуватий голос Лева. Він вийшов до неї, обійняв за плечі й поцілував у волосся.

— Думаю, що це… ідеально, — тихо відповіла Таня. — Тут так спокійно. Я б хотіла, щоб наша дитина росла саме тут.

Вони разом снідали просто на терасі: тостами, фруктами й кавою. Таня жартома сказала:

— Знаєш, якщо я залишу тебе самого в магазині меблів, ти купиш тільки стіл і крісло для роботи.

— І холодильник! — додав Лев, удаючи серйозність. — Бо я ж мушу десь зберігати продукти для тебе і нашого малюка.

Після сніданку вони почали облаштовувати кімнати. Таня розкладала книги на полицях і сміялася з того, що більшість була з історії та географії.

— Ти ж навіть у вільний час залишаєшся гідом, — піджартовувала вона.

— А ти думаєш, як я буду розповідати нашій дитині історії перед сном? — усміхнувся Лев. — Ніяких банальних казочок, тільки легенди Карпат і середньовічні таємниці.

Вони разом вибирали кімнату для майбутньої дитячої. Таня обережно провела рукою по стіні й задумливо сказала:

— Тут ми зробимо світлі шпалери, маленьке ліжечко… і, мабуть, ще крісло-гойдалку.

— А я буду малювати зоряну карту на стелі, — додав Лев. — Щоб наш малюк з дитинства бачив не тільки стелю, а цілий всесвіт.

Увечері вони влаштували імпровізований пікнік просто в саду. Під пледом, з ліхтариками замість свічок, вони сміялися, будували плани й мріяли.

— Леве, — Таня притулилася до нього, — тут справді відчувається, що ми починаємо нове життя. Чистий аркуш.

— Так і є, — він погладив її по руці. — І на цьому аркуші ми напишемо тільки наше щастя.