Двері,які відчинились

Лев уже третій раз набрав її номер. Гудки йшли, але ніхто не відповідав. Він починав кипіти.

— Чорт забирай, Тетяно! — він кинув телефон на стіл, але за секунду знову схопив і знову подзвонив.

Цього разу трубку взагалі відключили. Екран показав: «Абонент поза зоною».

Лев ударив кулаком по столу. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей.

«З ким вона може бути? Чому ховається від мене? Чому бреше? Не може бути… вона ж моя… моя!»

Не витримавши, він схопив ключі від машини й вирушив до її будинку.

Вулиця була тиха, лише світло ліхтарів падало на тротуар. Лев різко загальмував біля її під’їзду, вискочив із машини й майже підбіг до дверей квартири Тані.

— Таню! Відкрий! — він стукав кулаком, потім натискав на дзвінок знову і знову. — Я знаю, що ти вдома!

У грудях все стискалося від агресії й безсилля. Він уявляв, як вона зараз говорить із кимось іншим, ховає телефон, сміється… ці картинки роз’їдали його мозок.

Стук у двері ставав дедалі сильнішим.

— Тетяно, відчини! Ми повинні поговорити!

— Лев? — тихий, здивований голос пролунав позаду.

Він обернувся різко — і побачив Таню. Вона стояла біля під’їзду з пакетом у руках, трохи втомлена, але така ж рідна.

— Що ти робиш біля моїх дверей? — її голос був спокійний, але з ноткою образи.

Лев, не знаючи що відповісти, тільки дивився на неї широко розкритими очима.

— Я… я дзвонив тобі! Чому ти не брала трубку? Чому вимкнула телефон? — він зробив крок назустріч, у його голосі тремтіли і лють, і страх.

— Бо я мала свої справи, — спокійно відповіла Таня, але в грудях її все кипіло.

— Справи? — він майже засміявся нервово. — Я вже місця собі не знаходжу, а ти просто «мала справи»?!

Таня подивилася йому прямо в очі.

— Леве… не все в цьому житті крутиться навколо тебе.

Ці слова впали на нього, як крижаний душ.

Він відступив на крок назад, опустив голову, а тоді тихо, майже пошепки сказав:

— А ти… доводиш мене до божевілля.

Квартира зустріла їх тишею. Таня відчинила двері й, не дивлячись на Лева, зайшла всередину. Він, однак, не пішов — тихо зачинив двері за собою і став поруч.

— Ну? — вона кинула ключі на полицю і зняла куртку. — Чого ти так злишся?

Лев, роздратовано проходячи по кімнаті, зупинився напроти неї. Його очі горіли.

— Бо ти поводиш себе дивно вже кілька днів. Ти говориш із кимось по телефону, потім плутаєшся у словах і брешеш мені в очі. — він зробив крок ближче. — Скажи чесно, Таню… у тебе є хтось інший?

Її погляд спалахнув. І замість виправдань вона спокійно, але різко кинула:

— Так. У мене інший.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша. Лев завмер. Його очі повільно налилися люттю, кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

— Що? — його голос зірвався. — Повтори!

Таня дивилась прямо в нього, майже викликаючи.

— Ну… або інша. — вона ледь помітно посміхнулася. — Десь через сім-вісім місяців дізнаємось.

Слова повисли в повітрі, і час ніби зупинився.

Лев відступив на крок, погляд його потемнів, але обличчя втратило злість, залишився тільки шок. Він дивився на Таню, ніби намагався зрозуміти сенс почутого.

— Ти… ти зараз жартуєш? — прошепотів він, і голос зрадницьки задрижав.

Таня опустила очі й поклала руку на живіт. Її тремтячі пальці видали відповідь раніше, ніж вона вимовила слова.

— Ні, Леве. Це правда.