Дні,наповнені світлом

Тижні, що настали після їхньої першої ночі, були тихим дивом. Таня прокидалася з відчуттям легкості, ніби світ, який раніше здавався холодним і непередбачуваним, нарешті став теплішим.

В офісі вони поводилися стримано — ніхто не мав здогадатися про їхню близькість. Лев, як і завжди, залишався зосередженим та вимогливим керівником, але тепер його погляд іноді ненароком затримувався на Тані трохи довше, ніж потрібно. Таня ж, хоч і намагалася тримати професійну дистанцію, щоразу ловила себе на посмішці, коли відчувала його уважний, теплий погляд.

Разом вони розпочали новий проєкт — амбітний, складний, але водночас надихаючий. Тетяна дивувала команду своїми ідеями, а Лев, хоч і мовчазно, пишався кожною її перемогою.

Поза роботою вони дозволяли собі маленькі радощі. Увечері могли несподівано вирватися на прогулянку набережною. Таня любила, коли він брав її за руку — просто й без зайвих слів. Вони зупинялися біля вуличних музикантів, слухали кілька пісень, сміялися над дрібницями й смакували кавою з паперових стаканчиків.

— Знаєш, — якось сказала Таня, — я завжди думала, що справжнє щастя — це якісь великі звершення. А воно… ось таке. Тихе, просте.

Лев нахилився й поцілував її у волосся:

— Бо справжнє щастя завжди в простому.

Одного вихідного вони вибралися за місто. Лев, попри свою зайнятість, організував невелику поїздку в ліс. Там, серед запаху сосен і тріску багаття, Таня вперше побачила його розслабленим, без маски суворого директора. Він сміявся, жартував, навіть спробував спекти маршмелоу, що закінчилося тим, що вони удвох залилися сміхом.

Ті дні були мов ковток свіжого повітря — без інтриг, без болю, без масок. Лише вони двоє. І кожен новий спогад додавав упевненості: їхнє кохання було справжнім і нарешті вільним.

Одного вечора після роботи Таня та Аня затрималися в офісі, закінчуючи презентацію. Коли решта співробітників розійшлися, Аня хитро примружилася й усміхнулася:

— Ну, викладай. Я бачу, як він на тебе дивиться, — кивнула вона в бік дверей, за якими нещодавно вийшов Лев.

Таня почервоніла й нервово відвела погляд у монітор.

— Та що ти… Ми просто добре співпрацюємо.

Аня зітхнула:

— Тань, ти мене за дурочку тримаєш? Ти світишся вся, коли він поруч. І він теж. Ви ж навіть, здається, забуваєте, що ми всі тут є.

Таня опустила руки на стіл і на мить задумалася. Усередині боролася стриманість і бажання поділитися. І нарешті вона прошепотіла:

— Ми… разом.

Аня округлила очі й навіть підскочила на стільці:

— Я знала! Господи, я так і знала! І як це сталося?

Таня, вперше за довгий час, розсміялася від душі.

— Все було так… природно. Він був поруч у найважчі моменти. Ми багато говорили, і я побачила зовсім іншого Лева — не тільки директора, а людину. З усіма його болями, страхами… і любов’ю.

Аня підперла голову руками й слухала уважно, з теплом.

— І ти щаслива?

Таня кивнула, її очі сяяли.

— Так. Знаєш, це наче знайти дім, у якому давно жила душею, але тільки тепер зайшла всередину.

Аня радісно засміялася й обійняла подругу.

— Ох, Тань, я так чекала, коли це станеться! Нарешті цей кремінь розтанув. Я ще ніколи не бачила його таким живим.

Таня усміхнулася, але всередині її охопило дивне тепло й тривога водночас. Їй здавалося, що все це надто гарно, щоб бути правдою.