Ніч,що змінила все

Таня довго не могла заснути. Сиділа біля вікна з чашкою чаю й прокручувала в голові їхній поцілунок. Короткий, але такий, що перевернув усе її серце. Вона боялася цього відчуття, але водночас прагнула його ще більше.

Телефон завібрував.

— «Не спиш?» — від Лева.

Таня довго дивилася на екран, потім відповіла:

— «Ні. Приїдь».

Вона сама не повірила, що написала це. Але через півгодини Лев стояв на порозі. В руках — букет білих тюльпанів.

— Я знав, що ти не спиш, — він усміхнувся, ніби виправдовувався.

У квартирі панувала тиша. Вони сіли поруч на дивані, говорили пошепки — про дурниці, про дитячі страхи, про те, як часом болить довіра. Час зупинився.

І тоді Лев обережно торкнувся її руки. Таня не відсмикнула. Навпаки — поклала свою долоню поверх його. Вона дивилася на нього так, ніби вперше дозволила собі роздивитися цього чоловіка не як колегу, не як ворога, а як того, хто роками мовчки ніс у серці її ім’я.

— Ти моя правда, Таню, — тихо сказав він.

Вона не відповіла словами — просто поцілувала його. Цього разу поцілунок був довгим, теплим, ніжним. Лев пригорнув її до себе, і вперше за довгі роки Таня відчула, що може відпустити свій страх.

Вони говорили й сміялися, але між словами губилися в поцілунках. Одяг залишався другорядним — головним було тепло дотиків.

Її очі блищали від хвилювання. Вона зупинилася, вдивляючись у нього, і тихо, майже пошепки, промовила:

— Знаєш… це буде моя перша близькість.

Лев застиг. Його серце забилося швидше, але він узяв її за руку, ніжно стиснув і серйозно сказав:

— Я не хочу на тебе тиснути, Таню. Ти впевнена, що хочеш цього?

Вона всміхнулася, але в очах була рішучість і тепло:

— Я чекала цього моменту п’ять років. Навіщо ти знову мучиш мене цим очікуванням?

Лев вдихнув глибоко, ніби впускав у себе її слова, і тоді поцілував її з тією ж пристрастю, що роками ховав у серці.

Його руки були обережними, мов крила, що вкривали її від усього світу. Кожен дотик був повільним, наповненим повагою й ніжністю. Таня, довіряючи йому повністю, розкривалася, наче квітка, що довго боялася сонця, а тепер нарешті відчула його тепло.

— Ти моя єдина, — шепотів він між поцілунками.

— Тепер і назавжди, — відповідала вона, стискаючи його ближче до себе.

Їхня близькість була мов молитва — щира, без поспіху, без страху. У цю ніч вони не лише з’єдналися тілами, а й душами. Таня відчувала, як з кожним його рухом тане її броня, яку вона будувала роками, а Лев вперше в житті зрозумів, що справжнє щастя — це тримати в обіймах ту, заради якої він живе.

Коли вони заснули, світанок уже тихо заглядав у вікно. Але їхній сон був спокійним і солодким — бо тепер вони нарешті належали одне одному.