Новий проєкт-новий шанс

Робота знову вирувала. В офісі оголосили про новий масштабний проєкт, який мав стати ключовим для компанії. І керівництво довірили саме Леву та Тані.

Коли вони вперше сіли поруч за одним столом переговорів, Тані було ніяково — занадто багато емоцій переплелися після останньої розмови. Але Лев поводився спокійно, уважно слухав, робив нотатки й час від часу обережно підсовував їй ручку чи відкривав двері, ніби нагадуючи: «Я поруч, навіть у дрібницях.»

— Якщо ми зможемо запустити цю стратегію за три місяці, — сказала Таня, показуючи графік на екрані, — компанія отримає серйозну перевагу.

— Ми зможемо, — впевнено відповів Лев. — Бо я знаю, що ти — найкраща в цьому.

Вона кинула на нього швидкий погляд. Це звучало щиро, без натиску. І вперше вона дозволила собі усміхнутися.

Вечорами вони все частіше залишалися довше, закриваючи документи, обговорюючи деталі проєкту. І якось Лев обережно запропонував:

— А може… кави перед тим, як ти підеш додому?

Таня вагалася, але кивнула.

Вони сиділи в маленькому кафе неподалік офісу, пили лате й сміялися з того, як Лев випадково розлив чорнило на свій перший робочий костюм. Її сміх був щирим, легким — і Лев дивився на неї так, ніби бачив вперше після довгої зими перші промені сонця.

Наступного разу була вечеря — простий ресторанчик з домашньою кухнею. Потім кіно, де Таня впіймала себе на тому, що вже не сидить напружено, а дозволила йому покласти руку на спинку її стільця.

У проєкті вони стали командою. Таня вражалася його вмінню швидко знаходити рішення, а Лев — її організованості та точності.

І поза роботою вони ставали командою теж: вечеря переростала в довгі прогулянки вечірнім містом, кава — у затишні розмови до півночі.

Одного разу, коли вони йшли парком після зустрічі з клієнтами, Лев зупинився й тихо промовив:

— Ти навіть не уявляєш, як я ціную ці моменти.

Таня відчула, як у неї перехопило подих. Вона ще не була готова відповісти тим самим, але сказала:

— Просто… не зруйнуй це.

І Лев кивнув.

— Обіцяю.

Дні ставали наповненими. Таня й Лев працювали над новим проєктом, і весь офіс бачив, що між ними з’явилася особлива синергія. Там, де раніше була холодна напруга й уникання, тепер — партнерство й щось більше, чого вони обидва боялися назвати.

Але вечори… вечори вже належали тільки їм.

Одного разу, після чергової наради, Лев запропонував підвезти Таню додому. Вона довго вагалася, але погодилася. У машині панувала тиша, яка зовсім не тиснула — навпаки, огортала спокоєм.

— Я не хочу тиснути на тебе, — обережно сказав Лев, коли вони вже стояли біля її будинку. — Просто будь поруч, цього достатньо.

Він не нахилявся, не намагався торкнутися — просто дивився в очі. І ця стриманість розтоплювала її сильніше за будь-які пристрасні слова.

Через кілька днів вони зустрілися знову. Таня запросила його на вечерю — вперше сама. Простий домашній стіл, келих вина, запах запечених овочів. Вони сиділи поруч, розмовляли про роботу, дитячі спогади, про те, що робить людину щасливою.

— Знаєш, — тихо сказала Таня, — мені давно так легко не було.

— Це тому, що ти нарешті дозволила собі не тікати, — відповів Лев.

Вона засміялася, але в її очах блиснула волога. І тоді він просто взяв її руку й притримав. Не сильніше, ніж потрібно, але достатньо, щоб вона відчула — він тут, він справжній.

Коли він уже збирався йти, Таня несподівано зупинила його біля дверей.

— Зачекай…

Вона подивилася йому в очі, ніби шукала підтвердження, що він не обмане. І побачила там тільки тепло й відданість. Її губи тремтіли від вагань, але врешті вона торкнулася його щоки.

— Не руйнуй цього, Лев, — прошепотіла.

— Ніколи, — відповів він і, вперше дозволивши собі більше, обережно поцілував її.

Цей поцілунок був не про пристрасть, а про обіцянку. Про майбутнє, яке вони обидва боялися, але вже не могли ігнорувати.