Вино,сміх і одне повідомлення

Вечір знову тягнув за собою втому й порожнечу. Таня повернулася додому, скинула туфлі, й ледве встигла вимкнути світло на кухні, як у двері подзвонили.

На порозі стояла Аня — з хитрою усмішкою й двома пляшками вина в руках.

— Ти виглядаєш так, наче тобі терміново потрібна подруга й трохи алкоголю, — безцеремонно заявила вона, заходячи до квартири.

Таня спробувала віджартуватися, але через пів години вони вже сиділи на кухні, закусуючи сиром і горішками, і вино плавно розв’язувало язики.

— Ти, звісно, вперта, як чорт, — сказала Аня, наливши собі черговий келих. — Але я бачу, як ти на нього дивишся, навіть коли намагаєшся відвернутись.

— Я… я боюсь, — чесно зізналася Таня, дивлячись у стіл. — Боюсь знову довіритися. Боюсь знову розбитися.

Аня зітхнула, обійняла її за плечі й прошепотіла:

— Знаєш, він боїться більше за тебе. Але його страх інший — що втратить тебе вдруге.

Сміх і сльози змішувалися між келихами. Вино теплом розтікалося по жилах, і броня Тані почала танути.

Близько опівночі телефон, забутий на підвіконні, тихо засвітився. Таня взяла його в руки й завмерла.

Повідомлення від Лева:

«Надобраніч, моя красуне.»

Аня заглянула в екран, і вони обидві мало не завищали від несподіваної хвилі радості.

— О Боже, Тань, він реально так написав! — пищала Аня, підстрибуючи на стільці.

Таня сміялася й ховала обличчя в долонях:

— Я… я не знаю, що робити…

Але серце її билося швидше.

Наступного дня в офісі все виглядало, як завжди: робота, документи, дзвінки. Але Лев продовжував свою «тиху облогу».

На її столі знову була кава. У кабінеті — непомітно підсунуті потрібні файли. На обіді він випадково поставив піднос поруч із її, але не сказав жодного слова.

Таня намагалася робити вигляд, що не помічає. Та відчуття, що він поруч, було настільки сильним, що зрештою вона не витримала.

— Лев, — різко сказала вона, коли він зайшов до кабінету з черговою папкою.

Він підняв очі, холодні й водночас живі.

— Так?

— Припини. Припини ці… дрібниці. Я не можу так.

— А я не можу інакше, — спокійно відповів він. — Я хочу, щоб ти знала: я пам’ятаю кожну твою дрібницю. І не відпущу тебе вдруге.

Між ними зависла тиша, така густо-напружена, що Таня відчула — ще мить, і вона зламається.

Тиша. Її дихання збилося.

— Ти не маєш права так говорити після всього, — прошепотіла Таня, відчуваючи, як у грудях підіймається давлений біль. — Ти ж… ти ж дозволив мені повірити, що все закінчено.

Лев зробив крок ближче. Його голос став тихим, але твердим:

— Ні, Таню. Це ніколи не закінчувалося. Я роками жив, ніби в кам’яній клітці. І тільки з тобою вперше відчув, що дихаю.

Її очі заблистіли.

— Ти говориш так, ніби я якась… чарівна пігулка від твого нещастя. А якщо я знову зроблю тобі боляче?

Він ледь усміхнувся, але сумно:

— Болить уже давно. Без тебе. І це біль, з яким я не хочу більше жити.

Таня затремтіла. Серце калатало так сильно, що слова виривалися самі:

— Я не знаю, чи зможу знову довіритися.

— Не треба знати, — перебив Лев. — Просто дозволь мені бути поруч. Я сам доведу.

І вперше за всі ці дні вона не відвернулася.