Дрібниці,що ламають серце

Таня жила в режимі втечі. В офісі — тільки робота. На вулиці — тільки крок уперед, аби не зустріти його очей. Удома — тиша, телефон у «беззвучному» режимі.

Лев відчував цю дистанцію, але більше не йшов напролом. Він зрозумів: силою довіри не здобудеш.

Перший день.

Таня зайшла до кабінету, а на її столі вже стояла чашка кави — так, як вона любила: з краплею молока й без цукру. Вона насторожено озирнулася, але нікого не було. Лише маленька записка: «Я пам’ятаю».

Другий день.

Коли вона збиралася на зустріч із клієнтом, виявила, що в папці бракує важливого документу. В паніці почала нишпорити по столу — і тут Лев підійшов, простягнувши папку.

— Ти забула. Я перевірив двічі.

Він навіть не намагався зав’язати розмову, просто пішов. І це бентежило її більше, ніж будь-які слова.

Третій день.

Пізно ввечері Таня поверталася з роботи. Було холодно, і вона поспіхом закутувалася в тонкий плащ. Біля під’їзду вона застала коробку. Усередині — теплий шарф.

Вона підняла очі й побачила Лева, що стояв осторонь.

- Навіщо?

Він лише знизав плечима:

- Я турбуюсь про те щоб найцінніші співробітники не хворіли, бо стільки роботи.

Посміхнувся і пішов, заливши її стояти з комком тепла в руках і сльозами, що самі підступили до очей.

Аня спостерігала за всім цим і тільки хитала головою:

— Ну, Тань, він же тебе просто в облогу бере… але не як ворог, а як той, хто охороняє.

Таня не відповідала. Вона вперто намагалася тримати стіну, але в душі відчувала: кожен його жест, кожна дрібниця — це тріщина в її обороні.

«Я маю витримати. Я не можу знову повірити…» — переконувала себе Таня.

А Лев тим часом подумки повторював одне й те саме:

«Я не відступлю. Вона — моя правда.»