Камінь що ожив

Після роботи Таня прийшла додому і сумно сиділа розмірковуючи про все, що відбувалося.

Її думки перебив дзвінок у двері. Вона підійшла до дверей і у глазок побачила Аню із пляшкою вина та відчинила двері.

— Ну що, як ти? — спитала вона обережно.

Таня знизала плечима, намагаючись виглядати байдужою:

— Все добре. Просто… хочу все це забути.

Аня сіла поруч, дивлячись прямо в її очі:

— Забути? Тань, ти серйозно? Ти забути можеш що завгодно, але не його.

Таня відвернулася:

— Він з Маріною… він же сам…

— Сам що? — перебила Аня. — Сам страждав? Так, страждав. Я бачила. Всі бачили. А ти, мабуть, остання, хто цього не помічає.

Таня насупилася, намагаючись захиститися:

— Ти не розумієш. Ми зустрілися випадково, а вона все перекрутила, зробила вигляд, ніби він завжди був з нею…

Аня зітхнула й обняла подругу за плечі:

— Ти думаєш, я не знаю, як ви познайомились? Він роками був каменем, Тань. Ходив, як машина. Без радості, без життя. І тільки коли з’явилася ти — ми вперше побачили його живим. Посміхається, жартує… Чорт забирай, навіть злиться по-людськи!

Вона подивилася на Тетяну з таким співчуттям і водночас твердістю, що та не витримала — на очі навернулися сльози.

— Тань, ти дура? — м’яко, але впевнено сказала Аня. — Стільки років він кохав тебе. Жив таким життям, що ворогу такого не побажаєш. І зараз він готовий ламати гори, аби тільки ти повірила.

Таня прикрила обличчя руками. Її серце билося так, ніби готове було вистрибнути. Вона не могла зізнатися навіть собі, що Аня права.

«А якщо він справді… весь цей час…?»

А в цей час Лев сидів у своїй квартирі, тримаючи телефон у руці. Писати чи дзвонити? Чи просто поїхати до неї?

Але єдине, що він знав напевно:

«Я не зупинюся. Я знайду спосіб дістатися до її серця.»