Між стіною та серцем

Таня йшла коридором офісу швидким кроком, тримаючи в руках папку з документами. Вона чула, як за нею ледь не біг Лев.

— Тетяно, почекай… — його голос був тихим, але напруженим.

Вона зупинилась лише на мить, кинула на нього холодний погляд:

— У нас робота, Леве. Усе, що стосується особистого — залишимо поза офісом.

— Але ти не хочеш мене вислухати! — в його очах був відчай.

Таня ледь всміхнулась, але то була посмішка не тепла, а крижана:

— Вислухати? Що саме? Що мені знову здалося? Чи, може, що все це — чергова гра?

Вона розвернулась і пішла далі, не давши йому сказати більше.
 

Увечері вдома Таня сиділа біля вікна з чашкою чаю. Місто мерехтіло вогнями, але в душі була темрява.

«Не можна пускати його ближче. Він уже чужий. А я… я не дозволю собі знову обпектися.»

Її телефон завібрував. Повідомлення:

Лев: «Я знаю, що ти мені не віриш. Але дай мені хоч шанс довести правду. Я приїду завтра. Будь ласка, не тікай.»

Вона довго дивилася на екран, а тоді просто заблокувала телефон і відклала вбік.

А в цей час Лев сидів у машині під її будинком. На сидінні поруч лежав букет білих троянд. Він стискав кермо так сильно, що кісточки побіліли.

«Вона тікає. Але я не здамся. Ніколи. Вона — єдине справжнє, що в мене було. І я змушу її зрозуміти це…»

Він підняв погляд на вікно, де світилося світло.

«Тетяно, я зроблю все, щоб ти знову вірила. Все.»

Наступного дня в офісі Таня уникала його погляду. Вона розмовляла з колегами, робила нотатки, переглядала документи — і жодного разу не подивилась у його бік.

А він — ловив кожен її рух, кожен жест, наче намагався запам’ятати.