Правда,яку не сховати

— Добре, — Марина вичавила з себе посмішку, дивлячись на Лева. — Поїдемо в лікарню. Але… дай мені хвилинку.

Вона швидко піднялася й пішла у бік туалету, тримаючи телефон у руці.

У коридорі було тихо. Марина заскочила в жіночу вбиральню, впевнена, що тут нікого немає. Вона відчинила дзеркальну шафку, щоб глянути на себе — і, переконавшись у відсутності свідків, витягла телефон.

— Алло, лікарю, — її голос знизився до шепоту. — Це знову я. Ми їдемо до вас. Ти пам’ятаєш, що маєш сказати?

У відповідь пролунав приглушений чоловічий голос.

— Я ж попереджав, це небезпечно…

— Тобі платять, — різко перебила вона. — Просто підтвердь, що я вагітна. Інакше Лев усе зруйнує.

Вона нервово стиснула кулак, обличчя її горіло від злості.

— Пам’ятай: якщо ти мене підведеш, я знайду спосіб знищити тебе.

Вона відключила дзвінок і видихнула, намагаючись зібратися.

Але Марина навіть не здогадувалася, що в одній із кабінок, затамувавши подих, стояла Аня — новенька співробітниця. Вона почула кожне слово.

Аня відчула, як серце калатає від страху й шоку. Вона міцно стискала телефон у руці, розуміючи: це доказ величезної брехні. Але одразу згадала Таню — як та останнім часом виглядала виснаженою, блідою, з порожнім поглядом.

“Вона цього не витримає… якщо зараз їй усе розповісти…”, — подумала Аня.

Вона зробила вибір.

Вийшовши з туалету, дівчина швидко відкрила месенджер і набрала коротке повідомлення:

«Лев, будь уважним. Марина щойно дзвонила в лікарню й домовлялася, щоб їй підтвердили вагітність. Це фальш. Тримайтеся.»

Вона натиснула «надіслати» й прибрала телефон у кишеню, роблячи вигляд, що нічого не сталося.

Коли Лев і Марина увійшли до кабінету лікаря, повітря було важким. Лікар підвів очі, вже відкриваючи рота для звичної фрази.

Але Лев випередив його, схилившись ближче:

— Слухай уважно. Якщо зараз ти підтвердеш те, що не відповідає правді, я вийду й одразу піду до головного лікаря. І розкажу про твої шахрайські схеми. Думаєш, він не знає, що в тебе «ліві» довідки?

Лікар поблід. Його руки затремтіли. Він ковтнув слину й кивнув.

— Я… я зрозумів.

Марина сиділа, впевнено всміхаючись, не підозрюючи нічого.

Лев ледь помітно стиснув телефон у кишені, відчуваючи полегшення: він тримав ситуацію під контролем.

“Дякую, Аню,” — подумав він.

Повернувшись до офісу, Лев терміново скликав усіх працівників у конференц-залу.

— Усі, хто зараз вільні, зайдіть до конференц-зали, — сказав він рівним голосом. — Є дещо важливе.

Колектив здивовано перезирнувся. Таня відчула, як її серце стискається від передчуття.

Працівники сіли довкола столу. Лев стояв попереду, його фігура випромінювала силу й контроль.

Марина сіла поруч із ним, намагаючись зобразити роль «дружини».

— Я хочу прояснити ситуацію, — почав він. — У нашому колективі ширяться чутки. Сьогодні настав час поставити крапку.

Марина поклала руку йому на плече, але Лев відсторонився, і цей рух не залишився непоміченим.

— Моя дружина… — він зробив акцент на слові, — заявляє, що вагітна.

У залі запанувала напружена тиша. Хтось ледь чутно зойкнув.

— Саме тому я попросив її показати медичні документи. А ще краще — поїхати до лікарні разом.

Марина різко підвелася.

— Це приниження! Як ти смієш… при колективі?

Лев глянув на неї так холодно, що навіть найсміливіші співробітники знітилися.

— Якщо це правда, — його голос звучав, наче постріл, — покажи докази. Тут і зараз.

Марина почала метатися поглядом по залі. Люди дивилися на неї з недовірою, хтось шепотівся. Таня відчула, як у грудях б’ється серце: «Невже зараз усе відкриється?»

— Я… я не зобов’язана нічого показувати! Це моє особисте життя! — зірвалася Марина.

Лев зробив крок уперед.

— Ти зобов’язана, якщо роками прикривалася моїм ім’ям і маніпулювала людьми в моєму офісі.

У залі хтось голосно втягнув повітря.

Марина втратила самовладання.

— Ти завжди любив її! — закричала вона, показуючи рукою на Тетяну. — І я це знала! Тому ти мене так ненавидиш!

Всі голови різко повернулися до Тані.

Вона завмерла, відчуваючи, як у ній знову зринають спогади — поїздка п’ятирічної давності, той самий Лев, ті самі очі.

Лев повільно вдихнув і глухо вимовив:

— Досить.

Він узяв папку з документами зі столу.

— У мене є офіційний висновок лікарів. І він спростовує твої слова.