Наодинці

Вийшовши з офісу, Таня й Лев опинилися на тихій вулиці, де вечірнє світло ліхтарів робило все м’яким і спокійним. Шум офісу залишився позаду, і світ навколо ніби звузився лише до них двох.

— Дякую… — тихо почала Таня, але слова застрягли в горлі. Її серце ще калатало від сміху та ганьби Марини.

Лев мовчки подивився на неї. Його кам’яне обличчя розм’якло лише на мить, але в очах запалало щось тепле, справжнє.

— Тань… — сказав він нарешті, — я… я не… я не з нею.

Таня зупинилася, здивовано піднявши очі.

— Я… я знала… Я просто не могла зрозуміти… — її голос зламався, і вона відвернулася, щоб приховати сльози.

Лев зробив крок уперед, повільно підійшов ближче.

— Мені шкода, що довелося робити те шоу. Я не хотів… не хотів тебе ранити.

Таня повільно підняла погляд. Її очі зустріли його, і в цей момент між ними пройшла тиха домовленість: вони більше не вірять словам Марини, більше не дозволять іншим грати з їхніми почуттями.

— Можливо, ще не все втрачено… — прошепотіла вона, ніби сама собі переконуючи.

Лев кивнув, торкаючись її руки. Це було легко, просто — але водночас важко, бо за цим дотиком стояло більше, ніж слова могли сказати.

Вони стояли поруч, і світ навколо здавався спокійним. Вогонь надії, який Марина намагалася загасити, тепер горів яскраво всередині Тані. І Лев був поруч, готовий підтримати її цей вогонь.

— Йдемо? — тихо запитав він, і Таня лише кивнула.

Разом вони рушили вперед, залишаючи позаду офіс, сміх і хаос. І цього разу ніхто не міг втрутитися в їхню тишу, в їхній початок чогось нового.

Вулиця була порожня, лише легкий вітер грав із листям. Таня й Лев йшли поруч, мовчки, поки Таня нарешті наважилася заговорити.

— Лев… — почала вона тихо, — я все це… бачила, чула… і мені було так боляче. Але… водночас я не могла перестати думати про тебе всі ці роки.

Лев зупинився, повернувся до неї.

— І я теж, Тань… — сказав він, його голос був низьким, трохи хрипким. — Кожен день я відчував, що ти десь поруч, навіть якщо фізично нас розділяли кілометри. Кожен момент… кожне рішення… я завжди думав про тебе.

Таня глибоко вдихнула, стримуючи сльози.

— Мені здавалось, що я впораюся… що зможу забути… але не могла. Я носила це в собі… мовчала, боялася помилитися, не зрозуміти…

— І я теж мовчав, — кивнув Лев. — Мовчав, бо боявся втратити тебе остаточно, якщо скажу зайве. Тому дозволяв всім думати, що я просто… з чужою. Але це було не так.

Таня простягла руку, і він взяв її.

— І це почуття… воно завжди було живе. Навіть коли ми були далеко одне від одного.

Лев стискав її руку сильніше.

— Так. І зараз воно сильніше, ніж будь-коли. Ми пройшли через роки розлуки, через обман і страхи… І все одно залишилися тут, разом.

Таня подивилася йому в очі, і на мить забулися всі втрати, всі образи.

— Тоді я більше не боюся, — прошепотіла вона. — Я більше не боюся відчувати це.

Лев усміхнувся.

— І я теж. Нарешті ми можемо бути просто ми.

Вони йшли далі, тримаючись за руки, дозволяючи всьому болю минулого залишитися позаду. І цього разу не було ніякої маски, жодної вистави — лише правда, яка нарешті знову стала їхньою.