Ляльковод

Наступного дня в офісі панувала дивна атмосфера. Таня намагалася зосередитися на роботі, не піднімала очей від монітора, хоча кожна її клітина відчувала — Лев десь поруч.

Та перш ніж вона встигла побачити його, двері різко відчинилися. Увійшла Марина, сяючи переможною усмішкою. Але цього разу вона була не просто секретаркою. Вона йшла під руку з директором.

— Доброго ранку всім, — сказала вона, зухвало оглядаючи колектив. — З чоловіком разом будемо сьогодні.

Таня аж застигла. «Чоловіком? Разом?»

Її погляд мимоволі ковзнув на Лева. Він ішов мовчки, з кам’яним обличчям, не дивився ні на кого.

Марина міцніше вчепилася в його руку. Її голос лунав голосно, навмисно:

— Ми з Левом так скучили одне за одним. Нарешті знову разом, правда, коханий?

Лев навіть не кивнув. Просто стиснув щелепу, мовчки пройшов у кабінет.

Але цього було достатньо. Для всіх в офісі картина була очевидна: дружина й чоловік. Разом. Щасливі.

У Тані в грудях наче щось вибухнуло.

«Як він міг?! Як після всього… після того погляду… після того, що було п’ять років тому…»

Її руки зрадницьки затремтіли. Вона сховала їх під стіл, щоб колеги не помітили.

«Він грав зі мною? Це був фарс? А я повірила…»

Лють палала, змішана з болем і образою. Кожне слово Марини, кожна її удавана усмішка били по серцю, як ножі.

Таня відчула, що більше не витримає — встала й вийшла до туалету, глибоко вдихаючи, щоб не розплакатися на очах у всіх.

А в цей час у кабінеті Лев сидів за столом, стискаючи кулаки.

«Я дозволив їй зробити зі мною це шоу. Чорт, як я допустив?.. А Таня… вона тепер думає…»

Він відчував, як його розриває зсередини. Але мовчав.

Тому що єдина правда, яку він не міг показати на людях, була надто небезпечною: він любив іншу жінку.

Таня сперлася на холодну кахельну стіну й заплющила очі. Серце билося так швидко, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона ледь стримувала ридання.

Двері рипнули, й у приміщення увійшла Аня.

— Ого… Ти в порядку? — її голос був м’яким, але тривожним.

Таня різко повернулася спиною, намагаючись приховати заплакані очі.

— Все нормально, — видихнула вона. — Просто… щось в око потрапило.

— Ага, — гірко всміхнулася Аня. — В обидва одразу? Тань, ти ж знаєш, я бачу наскрізь.

Таня стиснула кулаки.

— Вона назвала його чоловіком, Ань… при всіх. І він… мовчав. Мовчав! — у голосі бринів відчай. — Ти розумієш, це гірше за будь-які слова. Якби він заперечив, якби хоч щось сказав… а так… ніби підтвердив усе.

Аня підійшла ближче, торкнулася її плеча.

— Я теж бачила, — тихо сказала вона. — Але знаєш, що мене здивувало? Він ішов так, ніби в нього на шиї мотузка. Обличчя в нього було… не чоловіка, який поруч із коханою жінкою. А людини, яку змусили.

— Змусили? — Таня гірко пирхнула. — Та кому треба його змушувати? Він же сам… він же… — голос зламався, і вона не змогла договорити.

Аня рішуче підняла її підборіддя, змушуючи подругу подивитися їй у вічі.

— Тань, ти мене знаєш. Я не фантазую. І я бачила, як він дивився на тебе раніше. Це не вигадка. Це було. А сьогодні… сьогодні він грав якусь роль. Я не знаю чому. Але точно — не від щастя.

У Тані заблищали сльози.

— Ти справді так думаєш? Чи просто намагаєшся мене заспокоїти?

Аня сумно всміхнулася.

— Я б хотіла заспокоїти, але це не той випадок. Я кажу те, що відчула. І я майже впевнена: Марина тягне нитки. Вона ляльковод, а він зараз — її маріонетка.

Таня завмерла. В грудях зародилося щось нове — ще не впевненість, ще не віра, але маленький, майже крихітний вогник.

Вогник, який не дозволив її серцю остаточно зламатися.

…Аня пішла першою, лишивши Таню наодинці.

Вона довго стояла, тримаючись руками за умивальник, і дивилася на своє відображення. Очі були почервонілі, але в глибині їх пробивалося щось інше.

«Ляльковод… так вона сказала. І справді — усе виглядало як вистава. Вона сяяла, а він… був ніби кам’яний. Чому я цього не помітила? Чому дивилася тільки на її слова, а не на нього?»

У серці боролися дві сили. Біль, який хотів поглинути все. І крихітна іскра, яку розбудила Аня.

«А якщо там справді щось не так? Якщо він не зрадник, а заручник? Якщо… він ще той Лев, якого я пам’ятаю?»

Вона зціпила зуби, підняла плечі й наче вперше за цей день змогла вдихнути на повні груди.

Ні, біль не зник. Але він більше не був безвихідним.

Тепер у ній жила надія — маленька, майже крихка, але така жива.

І ця надія зробила Таню сильнішою, ніж кілька хвилин тому.