Ілюзії

Таня сиділа вдома біля вікна, згорнувшись у плед, дивилася на нічні вогні міста.

У голові знову й знову прокручувалася та мить, коли її очі зустрілися з очима директора.

«Невже це справді він? Мій Лев… Та ні. Це випадковість. У світі мільйони людей із зеленими очима. І я ж не можу дозволити собі повірити в те, що доля подарувала другий шанс. Він — мій начальник. Я — лише працівниця. Треба забути…»

Але серце вперто билося швидше, щоразу коли вона згадувала його погляд.

Лев у своїй квартирі сидів за столом з недопитою склянкою віскі.

Його зелений погляд був втоплений у темряву.

«Таня… Ти стала дорослішою, сильнішою… і ще красивішою. Але чому ти тут, у моїй компанії, саме тепер? П’ять років я намагався поховати ті три дні Карпат у глибині пам’яті. І тепер вони знову ожили. Я не маю права на це. У мене інше життя. Інші обов’язки. Але чорт забирай… Я все одно пам’ятаю кожну твою усмішку».

В офісі вони обоє робили вигляд, що нічого не сталося.

Таня уникала його кабінету, а він, хоч і відчував її присутність, жодного разу не викликав.

Але не всім була вигідна ця тиша.

Марина знову нагадала про себе. Тепер уже не дрібними інтригами, а настирливими повідомленнями Левові.

Він не відповідав, і врешті не витримав напруги.

Увечері він вирушив у бар.

Алкоголь змішувався з гіркими думками. Келих за келихом — і туман огорнув свідомість.

Телефон миготів повідомленнями: «Де ти?» — «Я хвилююся» — «Тобі потрібна я».

Він не відповідав, але увімкнена геолокація зробила справу за нього.

За пів години у бар зайшла Марина.

Вона побачила Лева, що вже ледь тримався на ногах.

У барі Лев пив швидко, ніби намагаючись втопити щось більше, ніж просто втому. Його руки тремтіли, свідомість розпливалася, але єдине, що не зникало з голови, — це очі Тані.

«Чорт забирай… Тільки вона. Тільки вона» — повторював він, притискаючи склянку до губ.

Коли з’явилася Марина, він був настільки п’яним, що навіть не одразу впізнав її.

— Леве, досить, ти вже ледве стоїш, — вона впевнено взяла його під руку.

— Не… чіпай мене… — пробурмотів він, відмахуючись.

— Я відвезу тебе додому.

Його опір був слабкий. Ноги майже не слухалися, і він дозволив вести себе, мов маріонетку.

Квартира. Тиша. Пахло алкоголем і парфумами Марини.

Вона поклала його на ліжко, розстібнула сорочку, стягнула взуття. Лев кілька разів намагався відштовхнути її руку, але п’яний сон швидко поглинув його.

Марина повільно роздяглася сама й лягла поруч, щільно притиснувшись до нього.

Її губи торкнулися його щоки, але він навіть не поворухнувся.

На її обличчі розтягнулася хитра усмішка: «Тепер він мій. І завтра вже не відкрутиться».

Ранок видався важким. Голова Лева розколювалася від похмілля, тіло було важким і чужим. Він прокинувся від того, що поруч хтось дихав.

Різко відкрив очі — і побачив Марину, роздягнену, накриту тією ж ковдрою.

— Що… це?.. — його голос був хрипкий і розгублений.

— Ну що, коханий, — вона розтягнула слова, вдоволено дивлячись на нього, — нарешті ми знову були разом, як подружжя. Може, ти не все пам’ятаєш, але ніч була… гарячою.

— Ні… — Лев сів на ліжку, хапаючись за голову. — Це неправда. Я… я нічого не пам’ятаю…

— Бо ти був п’яний, — лагідно, але з прихованим тріумфом сказала вона, торкаючись його плеча. — Але це вже не важливо. Важливо, що ми знову разом.

Він різко відкинув її руку. В очах — шок і відраза.

«Цього не могло бути. Я не хотів… Я не міг. У мене в голові лише вона. Тільки Таня».

Марина тим часом підвелася з ліжка й почала вдягатися, залишаючи за собою ілюзію перемоги.

Вона була певна, що тепер Лев нікуди від неї не дінеться.

А Лев, сидячи на краю ліжка з порожнім поглядом, відчував лише одне: він мусить забути цей жах. Забути Марину. Забути ніч, якої для нього не існувало.

Бо все його серце вже належало іншій.