Крок у майбутнє

Після повернення додому Таня, за порадою подруг, намагалася знайти Лева у соцмережах. Вона перегортала десятки профілів, вводила його ім’я у пошук знову і знову, але все було марно — ніби він зник, розчинився у просторі разом із тими трьома днями, що назавжди залишили слід у її серці.

Проте думки про поїздку не давали їй спокою. Вона усвідомила, що туризм став для неї чимось більшим, ніж просто цікава подорож. Це була частина її майбутнього. Таня остаточно вирішила: вона стане фахівцем у цій сфері.

Лев…

«Ну що ж, якщо це справжня доля, вона обов’язково ще зведе нас разом. Або ж… хоча б подарує сон з його номером телефону чи прізвищем», — іноді думала вона, дозволяючи собі трішки наївної надії.

Літо промайнуло блискавично. Три місяці розчинилися, залишивши по собі лише один-єдиний, але такий дорогий спогад — ті три дні з Левом, які неможливо було забути.

Настало перше вересня. Шкільні будні захопили з новою силою, та між уроками й контрольними Таня вже бачила перед собою чітку мету — вступити на факультет туризму. Вона знайшла університет із чудовими відгуками і почала готуватися до вступу так серйозно, що її дні були розписані по хвилинах:

вранці — школа, вдень — заняття та самостійне вивчення туризму, увечері — домашні завдання і сон.

З боку могло здатися, що Таня позбавляє себе юності й простих радощів, але вона відчувала лише задоволення. Нові знання приносили їй більше щастя, ніж будь-які розваги.

І ось — випускний. Закінчення шкільних років відсвяткували так гучно, що про це ще довго говорило все селище. Три дні гулянь, немов весілля: сміх, музика, танці до ранку. У ті дні всі однокласники були дивовижно дружними — без інтриг і образ. Навіть сувора Ольга Володимирівна, яка стільки років сварила за форму чи запізнення, здавалася не вчителькою, а рідною людиною, що відпускає пташенят у доросле життя.

Вступ. Документи подано в Уманський університет на факультет туризму. Зусилля виявилися недаремними: Таню не лише зарахували, а й від першого курсу вона стала найкращою студенткою. Чотири роки навчання пролетіли, і ось у руках — диплом з відзнакою.

Директор університету особисто потиснув їй руку:

— Вітаю, Тетяно. Я досі пам’ятаю твою підготовку під час вступу — ти вразила всю комісію. І ці роки ти лише довела, що твоя відданість справі справжня.

— Дякую, Петре Васильовичу, — з теплою усмішкою відповіла Таня. — Ви були для нас прикладом. За ваші знання, терпимість і творчий підхід я безмежно вдячна.

Літній, трохи сивий чоловік поклав їй руку на плече й заговорив тихіше:

— Знаєш, у мене є знайомий у львівському турагентстві. Останні три роки його очолив новий директор, і тепер ця фірма стала однією з найкращих не лише у Львові, а й в усій Україні.

— Так, я пам’ятаю це агентство, — очі Тані засяяли. — Колись у школі ми їздили з класом у їхній тур. То були незабутні дні…

На мить її погляд потьмарився. Спогади повернулися гостро й болісно. Перед очима знову постала зеленоока усмішка, від якої серце шалено калатало.

Лев… мій красень із зеленими очима… Як ти? Де ти? Чому доля так жорстоко нас роз’єднала?..

Груди стискало, ніби хтось видирав із неї повітря, а серце глухо билося, як відлуння давнього болю.

Голос директора різко повернув її до реальності:

— Ну що, готова там працювати? Дзвонити колезі?

А раптом… раптом я зустріну його там? Хоча… минуло стільки років. Він напевно забув мене…

Таня заплющила очі, глибоко вдихнула. А коли відкрила їх — вони сяяли рішучістю.

«Краще зробити й пожалкувати, ніж усе життя шкодувати, що не спробувала».

— Так, Петре Васильовичу. Дзвоніть. Я готова.

— От і правильно. Завтра вранці подзвоню. А сьогодні… ходімо святкувати.