Лев

Цікавого читання,сподіваюсь вам сподобається! Чекаю ваші коментарі 

— Але я не хочу, тату! Як ти не розумієш?! — з гнівом і розпачем вигукнув Лев.

— Не забувайся, синку, — суворо відповів повний, трохи сивий чоловік у діловому костюмі, сидячи за великим столом у просторому офісі. — На роботі ти маєш називати мене Віктор Янович. Ти мусиш долучитися до сімейного бізнесу. Робота гідом — тимчасова, але обов’язкова. Це не прохання, це мій наказ!

— Але, тату…

— Ніяких «але»! Я все сказав. Іди. — Він різко махнув рукою, показуючи синові на двері.

Засмучений Лев вийшов з офісу й подався додому. Щоб зняти напругу, він увімкнув фільм і заходився готувати вечерю. Та перегляд перервало сповіщення — секретарка батька надіслала йому графік екскурсій на найближчий місяць.

— Ну добре, Вікторе Яновичу… буде по-вашому, — тихо промовив хлопець у порожнечу й почав уважно вивчати розклад.

Хоча Лев і не хотів мати нічого спільного з батьковим бізнесом, він чудово закінчив факультет туризму. Викладачі пророкували йому велике майбутнє й відзначали його професійність. Та от працювати пліч-о-пліч із людиною, яка була жорстоким чоловіком для його матері, Лев не бажав. З дитинства він пам’ятав її тихі сльози вечорами й постійну відсутність батька вдома. Для Віктора Яновича завжди на першому місці були робота та гроші.

Минуло два місяці. Лев заслужено став найкращим гідом: його любили колеги, а екскурсії завжди проходили успішно. Найчастіше він працював із паном Мироном — літнім водієм автобуса з сивиною у волоссі та лагідними сірими очима.

— Друже, познайомся з моєю донькою Мариною, — якось сказав Мирон, поклавши руку на плече милої чорнявої дівчини з пакетом у руках. — Вона нам обід приготувала. У Маринки золоті руки, готує божественно.

— Дуже приємно, Марино, я — Лев, — хлопець чемно посміхнувся. — Але мушу відмовитися, бо маю підготуватися до наступної екскурсії.

Марина сумно глянула йому вслід, коли він швидко пішов до офісу.

У середині червня Лев зустрів у Львові нову групу — майбутніх одинадцятикласників із Кіровоградщини.

— Всім доброго дня! Я — Лев, і так мене можете називати, — усміхнувся він, звертаючись до школярів. — Разом із Мироном ми раді вас бачити. Сподіваюся, ця подорож подарує вам море вражень.

Погляд його раптом зупинився. Русаве волосся із золотавим відтінком, блакитні, наче літнє небо, очі… «Гарна дівчина… Але, Леве, стримайся. Їй лише шістнадцять. Працюй і не відволікайся», — нагадав собі він.

Та з кожним днем йому ставало дедалі важче не думати про неї. Тетяна. Її посмішка була теплим промінчиком, який пробивався крізь темряву його серця.

В передостанній день екскурсії, коли більшість відпочивала на локації зквадроциклами, Лев сидів у автобусі разом із Мироном, Танею та її подругою Анею. Хлопець захоплено розповідав історії, та, зрештою, помітив: усі вже не слухають… окрім неї.

— Хочеш прогулятися до скель і водоспаду? — тихо запропонував він.

Таня згодилася. Вони довго блукали, і Лев ділився легендами та фактами, а вона слухала його так уважно, що він ледве втримувався, щоб не зніяковіти.

Дорога була непростою: слизькі скелі змушували перестрибувати через каміння.

— Я боюся впасти… Я не піду далі, — зупинилася дівчина.

«Яка ж вона мила, наче маленька дитина… Якби ти була старшою, носив би тебе на руках, куди завгодно», — подумав він.

— Не хвилюйся, Тетянко, я допоможу, — лагідно посміхнувся і простягнув їй руку.

Її долоня була така тендітна, що Леву захотілося тримати її завжди. Таня перестрибнула, зраділа, а тоді раптово обійняла його. Серце хлопця закалатало так сильно, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Вона відчула це і швидко відсторонилася.

Повернувшись до автобусу, вони зустріли решту групи. Лев ще провів екскурсію по скелях, але весь час бачив лише одну пару небесних очей.

Наступного дня група мала їхати додому. У готелі Лева зупинив Мирон:

— Що з тобою, друже? Ви з Тетяною повернулися такими сяючими, що навіть сонце затьмарили.

— Здається, я закохався… — прошепотів Лев.

— Ти з глузду з’їхав? Їй шістнадцять! Це заборонено.

— Але я можу просто спілкуватися з нею… доки їй не буде вісімнадцять.

Відчуваю, що вона — моя доля, — натхненно відповів хлопець. — Завтра попрошу в неї контакти.

Мирон лише кивнув, але в його очах промайнула тінь невдоволення.

Перед сном Лев довго згадував їхню прогулянку: її обійми, дитячу радість від перемоги над власним страхом… І тоді задзвонив телефон.

— Завтра чекаю в офісі. Група поїде з Мироном. Ти не потрібен, — різко сказав батько й навіть не дав йому слова вставити.

Лев тяжко зітхнув. У душі він палко сподівався, що Таня все ж залишить йому свій номер через Мирона.