Тепло його долоні

Всім привіт, 2 глава нашої книги. Приємного перегляду❤️

Наступного ранку за планом мала бути довгоочікувана подорож на Говерлу. Та щойно Таня прокинулася, відчула слабкість і вирішила залишитися в готелі. Їй було трохи прикро, але внутрішній голос підказував: день ще матиме для неї особливий сенс.

Готель, у якому вони зупинилися, був немов старовинний замок, захований у зелених схилах Карпат. Дерев’яні стіни, різьблені балкони й запах смоли нагадували казку. Таня вирішила не гаяти часу й самостійно влаштувала собі екскурсію. Вона уважно роздивилася коридори, оздоблені килимами з гуцульськими візерунками, довідалася про історію готелю, познайомилася з привітним господарем та усміхненим персоналом. До вечора їй здавалося, ніби вона знає це місце, як рідний дім.

Перед самим поверненням групи Таня наважилася піти в басейн. Блакитна вода відбивала сонячні промені, і в цьому сяйві вона почувалася легкою, наче птах. Вийшовши з води, дівчина побачила знайомий автобус. Серце радісно стиснулося: однокласники повернулися.

Автобус щойно зупинився, але, коли Таня підійшла ближче, він від’їхав, залишивши її серед натовпу. Дівчина нетерпляче шукала когось поглядом.

— Максим травмував ногу, коли ми спускалися з гори, — пояснила вчителька Ольга Володимирівна. — Лев допомагав йому дістатися вниз, а зараз вони з Мироном були в лікарні.

Невдовзі автобус повернувся. Першим вийшов Максим із перев’язаною ногою. Однокласники кинулися до нього з питаннями. І саме в цю мить Таня відчула на собі чиїсь очі. Вона підняла голову — і зустріла його погляд. Лев дивився прямо на неї. Легка усмішка торкнулася його губ, і від цього Таня відчула, як щоки спалахнули рум’янцем. Вона поспіхом приєдналася до однокласників, аби приховати хвилювання.

Увечері вся група довго розмовляла, ділилася враженнями та сміялася. Але в Тані в думках постійно спливав образ Лева — його усмішка, його очі.

Наступного дня вирушили кататися на квадроциклах. Гірські дороги вели у глибину лісу, та Таня залишилася в автобусі разом із Анею, Левом і Мироном. Лев розповідав історії зі свого життя: про дитинство серед гір, про пригоди з друзями, про давні легенди Карпат. Його голос звучав рівно й упевнено, а Таня ловила кожне слово, ніби боялася щось втратити.

«Він такий близький, наче знайомий із дитинства…» — майнула думка.

— Хочеш прогулятися? — зненацька запитав Лев, і його очі лукаво блиснули. — Я покажу тобі скелі Довбуша.

Таня не вагалася й миттю погодилася.

Прогулянка була схожа на маленьку казку. Високі скелі здіймалися вгору, мов велетні, що стерегли давні таємниці. Повітря було напоєне запахом хвої й вологи, а десь далеко чувся шум річки. Лев розповідав легенди про опришків, про кохання і зраду, про силу природи, яка завжди перемагає. Таня слухала, затамувавши подих, і відчувала: цей день вона запам’ятає назавжди.

Коли вони дісталися до водоспаду Пробій, дорогу їм перегородили слизькі камені.

— Я боюся… — тихо зізналася Таня. — Я не зможу стрибнути.

— Зможеш, — упевнено промовив Лев. — Я поряд.

Він простягнув їй руку. У ту мить серце Тані забилося так швидко, що дівчина ледве не втратила рівновагу. Її пальці торкнулися його долоні — міцної й водночас такої ніжної. Разом вони перестрибнули через камінь.

— Бачиш, красуне? — усміхнувся Лев. — У тебе все вийшло.

Таня не стрималася й обійняла його. На мить їй здалося, що світ навколо зник: тільки вони, шум водоспаду й шалене серцебиття, яке вона відчула під його грудьми.

Вона зніяковіло відсторонилася, і вони продовжили прогулянку. Але вже нічого не могло змінити того світла в їхніх очах. Коли повернулися в автобус, обоє сяяли — і це не залишилося непоміченим. Та серед тих, хто спостерігав, знайшовся хтось, кого їхній блиск не радував…

Після повернення групи Лев ще раз повів усіх на скелі й до водоспаду. Таня вже знала кожне його слово, але слухала, наче вперше. Вона вдивлялася в риси його обличчя, ловила тембр голосу, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну дрібницю. Бо знала: завтра їхня подорож завершиться.

Та Лев не встиг навіть попрощатися. Його терміново викликали до офісу. Прощаючись із паном Мироном, Таня несміливо запитала:

— Ви могли б дати мені контакти Лева?

— Вибач, Тетянко, — сумно відповів Мирон. — Це конфіденційна інформація. Мене можуть оштрафувати.

— Я розумію… — прошепотіла дівчина, намагаючись приховати смуток.

Автобус рушив у зворотний шлях. Таня дивилася у вікно, а гірські краєвиди розпливалися крізь сльози. Вона плакала не лише через те, що поїздка закінчувалася, а й через те, що серце встигло відкритися назустріч чомусь новому й такому важливому.

Ця подорож подарувала їй перше справжнє відчуття закоханості, перші хвилювання, перші сльози щастя й болю. Вона вже знала: хоче пов’язати своє життя з подорожами, з горами, з цією красою. Але й гадки не мала, які несподівані наслідки матиме ця історія…

Чекаю ваші відгуки,як вважаєте чому Мирон насправді не дав Тані контакти Лева? Справді боявся штрафу чи може у нього є своїм мотиви?)