Глава 7

Люди закохуються так, наче падають зі сходів.

Це нещасний випадок.

Роберт Сауті

День шостий.

Вечір біля багаття, пісні, ідилія. Після вчорашнього дня, коли я на диво швидко і легко влилася в сім'ю Андрія і провела з ними практично цілий день, я трохи змінила своє ставлення до тиші. Власне, тиша це не відсутність звуків, а гармонія. І зараз це було найправильніше слово.

Ми сидимо на березі моря, спалахує рудими іскрами вогонь, сперечаються про щось невгамовні племінники Андрія так кумедно, що я мимоволі прислухаюся.

– Гітара це струнний інструмент!

- Спірне питання. Якщо я заряджу нею тобі по голові, вона стане цілком ударною!

- Не сваріться. Або підете спати - звично рознімає близнюків Олена.

- Гітару на базу, - хмикнувши, тягне руку в бік цих бешкетників Мишко, тут же починаючи награвати на ній нову мелодію, під яку Олена заводить тиху пісню, що розчиняється в шумі бризу.

Мені на плечі лягає плед, і я вдячно киваю Андрію. З моря віє свіжістю, від якої багаття не надто допоможе. З лівого боку на край колоди до мене несподівано підсідає Артем.

- Малий, ти зовсім страх втратив? - втручається в потік жартів та компліментів, що сипляться з цього ловеласа, Андрій.

- Певно, він пішов у безстрокову відпустку разом із совістю, - кумедно знизує плечима Артем. – Але можу дати номерок. А що?

- Нахабний боляче став. Ань, а давай місцями поміняємось, у виховних цілях.

Я киваю, зрушуючись правіше, і Андрій пересідає між мною та Артемом, але той починає дуріти ще активніше та зрештою взагалі звалюється з колоди.

- Поранений у серце! Вмираю... - театрально корчиться на піску Артем, і всі заливаються реготом, а близнюки ще й радісно стрибають на нього зверху.

- Балбеси… - беззлобно кидає Андрій, притягуючи мене за плечі ближче і поправляючи плед, що сповз, так і не прибираючи рук.

А я ... Що я. Мені добре… У животі метелики, в голові тиша. Ми сидимо, дивимося на зірки, на комети, що пролітають повз. Загадуємо бажання. Світло від вогнища падає на наші обличчя, роблячи їх загадковими, відблискуючи в очах, що посміхаються з ніжністю. Щастя любить тишу, тож про нього говорять винятково поглядами. І в ЙОГО очах я бачу себе.

На цей раз Андрій проводить мене практично до самого пансіонату. Ми йдемо найдовшими вулицями не бажаючи розлучатися, розтягуючи час немов підлітки. Але як на мене краще так, ніж зруйнувати це почуття, що тільки-но зароджується, нікому не потрібним поспіхом. Танці під теплим дощем і довгий поцілунок на прощання не рахую.

На порозі натикаюся на уважний все розуміючий погляд Людмили Василівни і несподівано ніяковію.

- Та годі тобі, мила. Я також була молодою. Шкода тільки, що ти вже завтра їдеш... Звикла я до тебе, як до рідної, - на цій фразі я починаю бліднути, хапаючись за телефон і круглими очима вдивляючись у дату. Як уже двадцять сьоме?! Коли…

«У мене завтра поїзд!» - ця думка звучить наче вирок.

Набираю номер Андрія. Начхати на пізній час, нехай тільки візьме трубку, адже в нього мого номера навіть  немає і прізвище я не називала (як і він), і адресу. Але у відповідь лише гудки, гудки...

Ніч пролітає, як кошмарний сон. Валізу збираю як сомнамбула, майже не дивлячись. На дзвінки Андрій не відповідає, я починаю хвилюватися, що помилилася якоюсь цифрою і по колу всоте перечитую уривок чека. Заспокоюю себе думкою, що в нього просто не працює телефон. Принаймні, мій апарат постійно відключається, мабуть доживає останні свої дні.

Стою на пірсі одна. Перебираю пелюстки пошарпаної вітром засохлої троянди, її сестра лежить «запакована» в моїй валізі і все, схоже, повторюється... Тільки цього разу прийшла я, а Андрій - ні.

Дістаю з рюкзака блокнот і ручку, виводячи на сторінці номер, мій номер... На зап'ясті все ще зав'язана блакитна стрічка. Я ці дні носила її як талісман, але зараз розв'язую, нанизуючи на неї, складений вчетверо, аркуш і обертаю довкола старого іржавого стовпця та троянди.

Якщо він прийде – зрозуміє... Знайде. Сподіваюся…

І все ж таки, як же так вийшло?

Я знаю мільйон його історій, улюблені книги, фільми, те як він дивиться на мене, коли думає що я не помічаю, те як усміхається куточками губ, як сміється, бігаючи за племінниками. Я знаю, які у нього руки: теплі, трохи шорсткі, з маленькими вузькими шрамами на пальцях, знаю, як він перебирає ними моє волосся, знаю стільки дрібниць і одночасно нічого, що дало б мені впевненість, що ми зустрінемося знову.

Шалено хочеться щоб пішов дощ, щоб і погода була наче мій настрій - похмурою, сірою, немов старі чорно-білі фотографії, але цей день ніби насміхається з мене. Світить яскраве сонце, у різнокольорових плавках із дзвінким сміхом бігають діти, обіймаються парочки і від цього мені стає ще сумніше.

Останні телефонні гудки вирушають у нікуди, а я... Я їду додому.

Прощавай... море...