Глава 6

Нічого не буває випадкового, все має першопричину.

Зігмунд Фрейд

Можна проспати до школи, на роботу, автобус, навіть на іспит – це навряд чи когось дуже здивує. Я ж примудрилася проспати власне побачення! І так, хоча я й сумнівалася, але все ж наважилася на нього піти... І тепер, дивлячись на годинник, який показував початок десятої, переконалася в цьому остаточно.

Кажуть, якщо сумніваєшся у тому, яке прийняти рішення, потрібно підкинути монетку і поки вона падатиме, ти встигнеш підсвідомо вибрати бік. Можливо, мені варто було згадати про це ще вчора ввечері, тоді б я не маялася безсонням півночі і тим більше не копалася в рюкзаку, що так і висів біля обігрівача, у пошуках короткої записки з номером Андрія.

- Ну, де ж він, де цей чек? - перебирала я мотлох у кишенях, нарешті витягуючи заповітний клаптик паперу. Ось тільки цифр на ньому не було... Може, це не той? Але іншого нема. Та й тут в одному місці навіть зберігся слід від натиску ручки, а от цифр немає... Загадка століття, а я, на жаль, не Шерлок і навіть Ватсон.

На пірс я все ж таки прийшла. Із запізненням на півтори години, але прийшла! Ось тільки Андрія не зустріла... Чекав він і пішов чи не приходив зовсім – питання без відповіді. А навіть якщо чекав, він напевно подумав, що я просто не захотіла приходити...

Пам'ятаючи про свої вчорашні пригоди, на острів я піти не ризикнула, навіть незважаючи на абсолютно ясне небо. Бродила по околицях, купалася в морі, словом займалася саме тим заради чого сюди і приїхала, за винятком того, що я раз за разом подумки згадувала Андрія.

Мою задумливість помітила навіть Людмила Василівна. Мила жінка ставилася до постояльців як до дітей і, вислухавши історію про зниклі чорнила і мої роздуми з приводу поганого паперу та морської води, несподівано засміялася.

– А що не так? – здивувалася я.

- Давай своє потаємне послання, зараз покажу, - вона акуратно взяла з моїх рук чек і повела мене на кухню. - Думаю, я знаю, в чому річ. У мене онуки так бавляться: підсовують вчителям ручки зі зникаючим чорнилом, а потім п'ятірками хваляться, бешкетники малі.

З цими словами вона поклала чек у морозилку. І поки ми чаювали, сталося диво, не інакше – цифри повернулися! А точніше проявилося чорнило тієї самої ручки, що зникає, і тут, знаєте, виникає питання: чи так Андрій хотів, щоб я йому зателефонувала?

Подивилась на зоряне небо за вікном, підкинула монету. Жодна геніальна думка до мене так і не прийшла, тому не думаючи довго набрала номер і зателефонувала...

Декілька коротких гудків і я чую знайомий голос.

- Привіт, мам, - кажу тихо і відвертаюся від вікна, прибираючи чек із номером у кишеню.

День п'ятий.

Йде дощ, і я йду. Андрію вирішила поки що все ж таки не дзвонити. Вчора було запізно, сьогодні... Сьогодні ще немає й восьмої, а я вже стою на старому пірсі з двома стаканчиками какао та дивною нелогічною, нічим не обґрунтованою, впевненістю, що він прийде.

Шум хвиль заповнює все довкола. Я дивлюся на хмари, що простягнулися вздовж горизонту, на краплі, що зриваються з неба, що падають мені на долоню. Дощ почався з самого ранку, якщо ці рідкісні краплі можна назвати дощем. І зараз, поставивши один стакан на стовпчик біля кимось залишеної білої троянди, а другу залишивши в руках, я думала: піти чи залишитися...

Минув якийсь час, какао стрімко остигало, моя впевненість у тому, що Андрій прийде, зникала разом із хвилинами. Не втримавшись, доторкнулася до білих трохи пошарпаних вітром пелюсток троянди. А ще позавчора її тут не було...

Підставляючи обличчя одночасно і бризкам, і сонячним променям, розв'язую довгу блакитну стрічку, яку зазвичай використовую замість резинок для волосся. Довге трохи кучеряве волосся миттєво, немов крила, розвивається у мене за спиною. Солоний бриз, блакитний обрій... Якась неймовірна радість заповнює серце і я навіть прикриваю очі насолоджуючись моментом.

Можливо, якби не вітер і безперервні накати хвиль, що з гуркотом розліталися бризками біля моїх ніг, я б почула кроки... Але я була надто захоплена, помітивши присутність стороннього тільки в той момент, коли наді мною несподівано різко зник дощ.

Він прийшов! Андрій стояв за крок від мене, тримаючи знайому чорну парасольку, і дивився на мене так само, як хвилину тому я сама дивилася на море. Що сказати? Він мовчить, я мовчу, тиша взагалі прекрасна і цінна вже тим фактом, що дуже рідко вона буває комфортною і тим більше затишною... Зараз вона була саме такою і ні мені, ні йому не хотілося її порушувати.

Намагаючись приховати свою радість, без слів і з щасливою посмішкою, яку я все-таки не змогла стримати, простягаю йому другий стаканчик з какао. Без слів він бере його, вкладаючи щось мені в руку. З легким подивом опускаючи погляд, я бачу гарну білу троянду, майже точну копію тієї, що все ще залишалася в трубах парапету.

Виходить він все ж таки приходив учора, і цей номер на чеку не був дурним жартом... Він справді хотів зустрітися знову.

Скільки ми так стоїмо... десять хвилин, годину, дві? Навіть не наважусь відповісти. Мабуть, можна було б навіть написати легенду про те, як двоє стояли на старому пірсі вічність, поступово перетворившись на камінь.