Сюрпризи долі

Я відклала олівці та втомлено примружила зелені очі. Коротке каштанове волосся було зібране в хвостик. Годинник вистукував далеко за дванадцяту, та я не зважала на час

- Ерлін, чому ти ще не спиш? Тобі завтра до школи. Швидко до ліжка! - десь з кухні почувся голос мами

- Добре, мам - гукнула я їй

Дійсно. Варто лягти спати. Я підійшла до дзеркала, що знаходилася всередині шафи, що в свою чергу стояла одразу біля ліжка. Взагалі моя кімната слугувала мені маленьким творчим кабінетом. На стінах висіли мої малюнки та плакти улюблених груп. Холодний ламінат застеляв м'який квадратний коврик рожевого кольору. Ліжко, зроблене з темного дерева стояло біля вікна. По іншій стороні кімнати був письмовий стіл та декілька полиць на яких стояли шкільні книги.

Відкривши дверцята шафи, я поглянула на себе у дзеркало. Змучені зелені очі, середній зріст, червона чоловіча футболка, яку я випросила у старшого брата, нічні чорні шорти. Я розпустила волосся. Хоч воно й було скуйовдженим та це лише додавало мені "домашнього" вигляду

- А я сподівалася, що відкривши шафу побачу Нарнію, а не себе - пожартувала я сама до себе

Розчаровано закривши дверцята, я вимкнула світло і лягла у ліжко закутавшись у ковдру. Сама не очікуючи того, я моментально поринула у сон. Та розбудив мене не звичний для мене дзенькіт будильника, а їдкий запах диму. Щось горіло. Не можу точно сказати в нас в квартирі чи ні. Хоча в цей момент я взагалі могла мало, що сказати. Дим та кашель заважали нармально дихати, а в "подарунок" ще й сльозились очі. Я піднялася з ліжка і пройшла до дверей

"Скільки я ще пройду? Де інші? Що сталося?" - питання мучили мене рівно на стільки як і кашель. В очах почало темніти, я відкрила двері своєї кімнати. В коридорі було ще більше диму, який до кінця затуманив мою свідомість

- Швидко життя закінчилося - тихо прошепотіла я перед тим як повністю увійти в небуття

* * * * * * * *

Я знаходилася на чомусь холодному. Розплющивши очі та побачивши де знаходжусь, я знову заплющила їх

"Де я? Можливо мені знову щось сниться. Але чому я можу думати уві сні?" - подумала я

Акуратно підвівшись з кришталевої підлоги, на якій секунду назад лежала, я озирнулася. Це була якась зала від якої тягнулися коридори. Щоб не привертати уваги я пішла в один із цих коридорів. Стіни були немов з льоду. Не витримавши цієї спокуси - я провела кінчиком пальця по стіні. Яке ж було моє здивування, коли я торкнулася до чогось неймовірно холодного і вогкого. Але ще більше мене здивувало - то це мій вигляд. Волосся набуло світлого відтінку, ближче до пепельного, очі темно - фіолетового кольору. Замість моєї домашньої одежі, на мені було коротеньке біле плаття і такі ж туфлі. Я застигла

"Що відбувається?" - тривожно подумала я

Я пішла далі. Стіни були прикрашені різними візерунками та невідомими для мене ієрогліфами. Я не дивилася під ноги, а розглядала "настінні малюнки". Але тут я наткнулася на когось і не втримавши рівновагу впала

- Перепрошую - хтось простягнув мені руку.

Я підняла очі і застигла. Це був хлопець. Піднявшись з його допомогою я сказала:

- Нічого, я теж мала дивитися під ноги

- Мене звати Генрі - він посміхнувся

Генрі був високого росту. Голубі, немов крига очі, русяве волосся. Сорочка з краваткою та чорні штани. Доволі приємна усмішка. На вигляд він був трохи старший мене

- Примно познайомитися - я зробила паузу - я Ерлін

- Навзаєм - хлопець мав щось сказати, за його спиною роздався веселий жіночий голос:

- Генрі, немає часу розводити балачки, якщо ми її не знайдемо то нас сваритимуть

Хлопець обернувся. До нього підійшла невисока дівчина мого віку. Довге темне волосся, окуляри - нічого особливого. Я лише звернула увагу на катану, що була закріплена у неї на поясі

- Чекай - но - дівчина дістала фото та поглянула на мене - Генрі, ми її знайшли

"Кого знайшли? Хто кого шукає?" - подумала я

- Ти права - Генрі знову поглянув на мене - вам треба пройти з нами

- Куди? - запитала я

Перспектива того, що мене заведуть невідомо куди зовсім не веселила мене

- Не бійтеся. Якраз з нами ви не втрапите у халепу - заспокійливо промовив хлопець

Я пішла за дівчиною, що вже встигла трохи відійти. Генрі йшов за мною. Ми ще п'ять хвилин ходили коридорами. Дівчина зупинилася:

- Прийшли - вона одягнула капюшон плаща на голову і повернулася до мене - Ерлін, так? Не бійся. Ти говоритимеш з самою правителькою цього світу. На скільки ми з Генрі знаємо вона має до тебе декілька питань

Генрі кивнув, немов підтверджуючи її слова

Через декілька хвилин нам відкрили масивні білі двері два чоловіка. Подумки я охрестила їх "швейцарами". Враз мене засліпило яскраве світло. Ми повільно зайшли в залу. Вона була круглою, в ній було безліч високих колон. Також тут були присутні люди. Вони сиділи в невеликих кріслах, що були навколо основної частини зали. Але найбільше мою увагу привертала молода жінка, що сиділа на високому троні в самому центрі. За її спиною виднілися два величезних крила. Сама ж вона була одягнена в пишне голубе плаття, краї якого було розшито дорогоцінним камінням. Її волосся, немов карамель. Хвилями, воно поважно доходило їй до стегон

Дівчина та Генрі поклонилися. Пані посміхнувшись кивнула:

- Генрі, Нуль Шість, ви виконали з завданням - її голос звучав дзвінко. Його хотілося слухати, як найкращу пісню птахи

"Нуль Шість? Це ім'я тієї дівчини? Дивно" - подумала я

- Це Ерлін - до мене підійшов Генрі - вона єдина зі списку хто з'явився

"Список? Чому багато так питань і мало відповідей?" - знову гарячковито думала я

Пані звернулася до мене:

- Ерлін, рада вітати тебе тут. Ти подолала неабиякий шлях дорогою сюди. Ти одна з тих хто в майбутньому нам допоможе!

"Неабиякий шлях? Варто було подихати димом і все" - я посміхнулася та нічого вголос не сказала