Розділ 31 — Зв’язок Катерини

Темне приміщення нагадувало архів чи забуту серверну кімнату. Максим ішов мовчки, 
світло ліхтарика тремтіло, немов саме простір тут опирався істині. За ним ішли Артур 
і Софія. Вони мовчали. Кожен відчував — зараз щось зміниться.
На старому терміналі — вицвілий логотип злитої установи. Лікарня, що змінила назву, 
не просто переїхала — вона змінила суть.
Максим приклав руку до розпізнавача. Доступ: R-9 підтверджено. Запуск резервного 
блоку: MELNIK/ARCHIVE-D.
Екран ожив. На ньому — відео. Жінка у білому халаті. Холодне світло. Вона говорить 
не в камеру — в обʼєктив, але не для запису. Для когось. Для нього.
Катерина Мельник:
— Якщо ти це бачиш, R-9, отже система програла. — Або ти вже не частина її. 
Або ти — ядро.
(пауза)
— Пацієнт №7. Софія. Її ім’я не фігурує в останніх звітах. Тому що вона не 
пацієнт. Вона — дзеркало. Її ввели в систему як «контактну змінну», але вона 
не розпалась. Вона згадала. — Вона пам’ятала, ким була. А головне — кого 
любила.
(Катерина дивиться кудись вбік. Згадує.)
— Вона була... моєю донькою.
— Вона не знала. Їй стерли все, ще до того, як експеримент почався. Але її 
пам’ять... не піддалася.
— Я ввела її у проєкт, щоб знайти тебе, Максиме. Не знищити. Не вилікувати. 
Пробудити.
Тиша. Софія застигла. Очі — широко розплющені. Губи тремтіли. Артур мовчки сів на 
підлогу.— Ти був першим, кого ми втратили. — Але й першим, хто залишив у системі... 
шпарину. — Ми називали це “Голосом”, а насправді — це відлуння істинного 
“Я”. — Якщо ти чуєш мене зараз, то ти вже там — в глибині. І ти близький до 
відповіді.
Максим стояв нерухомо. В грудях билося серце, але з кожною фразою Катерини —
воно билося не одне. Наче ще чиєсь — Софії, Катерини, десятків тих, хто залишив у 
системі голос.
— Код SOPHIA/16 — не просто протокол. Це ключ до людяності, яку ми 
намагались витіснити. — І якщо ти дійдеш до внутрішньої кімнати самостійно 
— ти завершиш експеримент.
(пауза. Камера блимає. Катерина дивиться прямо в нього.)
— І, можливо, повернеш нам обох.
Себе — і її.
Софія дивиться на екран — в ній щось змінюється. Її очі блищать не від шоку — а від 
відлуння пам’яті, що проривається крізь біль. Максим — мовчки киває. Він розуміє: 
він був не об’єктом, а рушієм. І в центрі всього — не експеримент. А людина. Софія. 
Та, хто не забула.
І він прошепотів:
— Не божевільні… а ті, хто пам’ятає.