Після шоку від побаченого Максиму здалося, ніби світ провалився під ним ще раз. Та
тепер це вже не страх, а потреба розуміти. Чітко, холодно, без ілюзій.
— Дивись, — Софія тримала в руках роздруківку, витягнуту з одного з архівних
комп’ютерів. — Тут згадується «ефект R-9». Це не просто позначка. Це
протокол.
На екрані миготів текст з внутрішньої документації:
R-9: Етап третій. Стабілізація фрагментації. Результати: непередбачувані. Побічний
ефект — емоційне розщеплення суб’єкта. Ідентифікація з експериментатором.
Рекомендація: архівувати. Нагляд залишити. Суб’єкт не повинен згадати.Артур мовчки крутив старий жорсткий диск у пальцях. — Це не тільки про тебе,
Максиме. Дивись сюди.
Він натиснув кілька клавіш, і зʼявився список інших субʼєктів. Протоколи R-2, R-5, R11... Десятки імен, більшість із них позначені як «відхилені» або «ліквідовані». Але
кілька — активні.
R-7 — місцезнаходження невідоме R-13 — інтегрований у політичну структуру R-9 —
критичний статус. Необхідна переоцінка.
— Переоцінка, — пробурмотів Максим. — Вони стежать. Досі. Може, навіть зараз.
І ніби на підтвердження — світло в залі моргнуло. На екрані висвітився напис:
Фаза ІІ завершена. Переоцінка суб’єкта R-9 триває.
У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Вони не були просто шукачами правди. Вони були
її частиною — змінною, яку досі обчислювали.
Софія стиснула щоденник у руці: — Ефект R-9 — це не збій. Це зброя. Ти — зброя.
Максим опустив погляд. Його руки тремтіли. Але в середині щось кристалізувалося.
Він більше не тікав.
— Якщо я зброя, — сказав він, — настав час вибрати, проти кого я її застосую.
І знову — той голос у голові. Але тепер він не звучав, як ворог.
«Ми — не жертви. Ми — наслідок.»