Розділ 19 — Софія говорила правду (щоденник)

[Запис 27.02]
Я не мала тут опинитись. Це я кажу собі кожного вечора. Але чим довше я тут 
— тим більше розумію: це не помилка. Це була пастка. І я в неї вступила сама.
Коли я приїхала сюди — спочатку як стажерка, потім як «піддослідна» — я 
мала завдання. Внутрішнє. Побачити, як далеко може зайти система. Я не 
вірила чуткам. Про «контроль свідомості», про «повернення забутих спогадів» 
через примус. Я ж була з тих, хто довіряє лише доказам. Але докази були 
всюди. Просто — невидимі для тих, хто не хоче бачити.
[Запис 02.03]
Пацієнти. Не всі з них хворі. Деякі — занадто нормальні. Занадто тихі. Як ті, 
хто боїться заговорити не через розлад, а через страх.
Я почала фіксувати розмови. Поведінку персоналу. Було щось... синхронне. Як 
у мурашнику. Всі знали, коли увійти. Коли вийти. Коли мовчати.
І потім зʼявився він.
Артур.
Я довірилась йому. Його очі були чесні. Надто чесні. Але іноді — порожні. Як у 
когось, хто щось замикає всередині себе, аби не проговоритися.
Ми кілька разів перетинались у коридорах. Він наче щось приховував. Але 
водночас — допомагав мені. Одного разу я знайшла на своєму столі ключ. 
Ніяких пояснень. Але він вів у відділення, куди допуск був лише для 
«верхівки».
Звідти я й винесла перші документи. Копії. І... фото.
Максим. Його обличчя було в досьє з грифом «R-9». Він був головною фігурою 
в експерименті. Не пацієнт — об'єкт вивчення.
[Запис 08.03]
Зі мною почали грати. Перестановки. «Випадкові» перевірки. Камери. Але я 
встигала сховати все у згорток. І в цей щоденник.
Я не встигла втекти. Але я встигла залишити сліди. І той, хто читає це зараз —
ти, Максиме — маєш знати:
Тебе вивчали. Але ти не піддослідний. Ти — доказ.
Максим повільно перегортав сторінки. Чорнило вже трохи розмазалося від 
вологи — чи то часу, чи то емоцій. Деякі речення здавалися йому знайомими. 
Наче він вже колись чув ці слова, тільки в снах. Або... у тій частині себе, яку 
давно змусили мовчати.
— Вона знала набагато більше, ніж показувала, — тихо сказав він, і передав 
зошит Артурові.
Той прочитав кілька рядків і зціпив щелепу.— Ми всі недооцінили її. Навіть я, — він додав із гіркотою. — Вона була не 
просто жертвою. Вона — свідок.
Софія стояла трохи осторонь, мовчки спостерігаючи. Нарешті сказала:
— Якщо щоденник ще цілий, значить, нас не викреслили. Ще ні. Але тепер ми 
не можемо лишатись тут. Вони вже знають, що ми знаємо.
— То куди? — запитав Максим. — І що далі?
Софія витягла карту з зашитої кишені рюкзака. — Є ще одне місце. Місто, де 
може бути резервна база даних. — Ти впевнена? — Ні, — вона подивилася 
йому прямо в очі. — Але це єдиний шанс.