Розділ 18 — Інший голос

Ніч — така тиха, що здавалося: сама реальність не дихає.
Максим сидів на підлозі покинутого будинку — їхньої тимчасової схованки — і дивився на руки. Нігті трохи вросли, шкіра — в подряпинах. Але більше за все 
його турбував не біль. А голос.
Він знову з’явився — глухий, зсередини черепа.
— Ми одне ціле, Максиме. І ми більше не можемо ігнорувати один одного.
Максим не злякався. Не цього разу.
— Чого ти хочеш?
— Те, чого хочеш і ти. Правду. А не її уламки.
— І ти більше не будеш мене ламати?
— Я — це ти. Просто той, кого ти викинув у темряву, коли біль став сильнішим 
за пам’ять.
Максим заплющив очі, і побачив себе. Іншого себе. Не потвору. Не монстра. А 
зосередженого, холодного, зламаного — але цілісного. І, чомусь, схильного до 
співпраці.
— Якщо ти справді я… допоможи. Ми знайшли згортку. Координати. Сховище 
інформації. Але я не знаю, що робити далі.
— Для цього тобі потрібна не сила. А правда. Я покажу шлях. Але тільки якщо 
ти дозволиш мені залишитись.
Максим повільно кивнув. Уперше — свідомо погодився на компроміс із 
частиною себе, якої боявся.
У цей момент двері тихо рипнули — і в кімнату зайшла Софія.
— Я чула. Знову говориш сам із собою?
Максим усміхнувся напівіронічно:
— Виходить, уже з собою… але вдвох.
Вона сіла поруч, загорнувшись у стару ковдру.
— Мені сняться дивні сни. Вони не наче мої, а наче ті, які мені підкинули. Чи 
було в тебе колись відчуття, що памʼять — це теж інфекція?
Максим кивнув:
— Щодня.
Вона витягла зі свого рюкзака згортку — ту саму, що отримали ще в Зоні-16.
— Ми маємо координати. Але система не мовчить. Я впевнена, вони знають, 
що ми знайшли щось важливе.
— Тоді доведеться діяти швидше, — озвався Артур, який щойно вийшов із 
задньої кімнати. Його голос був напружений, але рішучий. — Ми вирушаємо 
завтра. Або ми встигнемо першими. Або вони зітруть усе.
Максим мовчки глянув на Артура. Потім — на Софію. Її обличчя було 
втомленим, але зібраним. Вона стискала той самий згорток, ніби боялася, що 
правда з нього може розсипатися пилом, якщо не тримати достатньо міцно.
— Я маю щось тобі показати, — тихо сказала вона, ніби зважувалась на це 
давно. — Це... моє. Але і твоє також.
Вона дістала з кишені тонкий зошит у мʼякій обкладинці. На першій сторінці 
були прості слова, написані її рукою:
Щоденник. Тільки для того, хто знатиме, що було правдою.
Вона відкрила на сторінці з закладкою й простягнула Максимові.