Частина 2: Ті, хто лишився

Розділ 16. Листи з-під шкіри

Максим стояв біля вікна. Липневе сонце різало очі, але в його голові було 
темно. Він дістав з кишені куртки клаптик паперу, на якому була рукописна 
фраза, написана тремтливим почерком:
"Коли вони заберуть твою мову, залишаться лише шрами на внутрішньому 
боці думки. — С."
Це був не перший такий запис. Учорашня газета, яку він підібрав у кафе, мала 
закреслені слова — між друкованими рядками проступала фраза: «Ти ще 
памʼятаєш, як виглядала твоя тінь до того, як усе стерли?»
Але найстрашніше було вночі.
Максимові наснився сон — тісна кімната, як медичний кабінет, стерильна, біла. 
Він лежав на столі, не міг поворухнутися. Над ним схилилася жінка в масці —
не Софія, але голос… її.
— «Це важливо, Максим. Якщо ти читаєш це, значить вони програли. Але 
тільки першу гру. Пам’ятай: не кожен спогад твій — справжній. І не кожен 
страх — вигаданий».
Він прокинувся в холодному поті. На запʼясті — подряпина, ніби хтось провів 
лезом. Він нікуди не виходив.На дзеркалі у ванній, запотілому після душу, проступали слова: «R-9, 
активовано. Очікуйте наступного сигналу».
Максим показав клаптик паперу Софії. Вона зблідла.
— Це мій почерк… але я цього не писала. Я ніколи такого не писала, — її 
голос зривався.
Артур, який сидів у кутку з ноутбуком, мовчки підвів погляд. — Ми не самі. Нас 
хтось "веде". Або тестує. Те, що ти знаходиш ці повідомлення — це не збіг. Це 
маркери. Хтось їх залишає, щоб викликати в тобі певні реакції.
Максим відступив до стіни. Він більше не був упевнений, де його власні думки, 
а де — імплантовані. Слова, які він згадував, відчувалися… новими. Наче з 
чужого досвіду.
— То що тепер?.. Я що — програма? — прошепотів він.
— А може, ти — тест, — відповіла Софія. — Не факт, що лише на тобі все 
закінчується.
Тієї ж ночі Максим знову не зміг заснути. Відкрив стару газету, знайдену на 
вокзалі. Після кількох сторінок натрапив на дивну статтю без автора. Лише 
заголовок:
«Людина, що пам’ятає неправильно — небезпечніша за ту, яка не 
пам’ятає взагалі»
І під ним — наче від руки: «Згортка 15. Почати послідовність?»
Коли він відкрив шухляду столу — там лежав новий запис. Цього разу — від 
нього самого.
"Максим, якщо ти читаєш це — значить, нас розділили. Можливо, я вже не 
ти. Але спробуй згадати запах хвої. Той день у лісі. Це була правда. Поки 
вона ще є в тобі — ми не зникли."
Почерк — його. Думка — ні.
Максим згорнув папір і прошепотів:
— Хтось пише зсередини мене.
Максим стиснув папір у кулаці. Йому здавалося, що він пульсує — ніби папір 
живий. Серце билося у вухах. Артур помітив це.
— Ти знову читаєш його, так?
— Це я… Але не я, — відповів Максим, запинаючись. — Тут згадка про той 
день у лісі. Про запах хвої. Але я його не памʼятав, поки не прочитав.
Софія підійшла ближче. — Це може бути тригер. Як спалах, що викликає 
спогад. Можливо, вони залишили в тобі закладки.
— Закладки? — перепитав Максим.
Артур відвернувся від ноутбука. — Так. Психологічні якірці. Інформацію можна 
не тільки стерти, а й «приховати». Її активують, як команду. І якщо ти отримуєш 
повідомлення, які відкривають нові спогади — то це лише початок.
Максим сів на ліжко. Він тремтів. — А якщо мене зараз "перезаписують"?
— Тоді ми повинні знати ким, — спокійно сказала Софія. — І навіщо.У той самий момент хтось подзвонив у двері. Раз, потім знову. Занадто 
наполегливо для випадкового гостя.
Максим підійшов до вікна і зиркнув вниз. Білий фургон без номерів. Двоє 
чоловіків у сірому стояли біля входу.
— Вони нас знайшли, — прошепотів.
Артур вмить зібрав речі. Софія схопила флешку, на якій були їхні дослідження. 
Вони мали кілька секунд.
Максим озирнувся. На дзеркалі ванної, яке ще не запотіло, зʼявився новий 
напис. На ньому не було пара чи води.
Це були літери, вирізані чимось гострим:
"МАКСИМЕ, ТИ СПИШ."
Він зробив крок назад. Внутрішній голос прорізався в голові:
— Вийди. Вийди зараз, або прокинешся в іншому тілі.
Він зірвався з місця.
Сходами вниз. Гучні кроки за ними. Один із людей у сірому намагався 
заблокувати вихід — Софія вдарила його аптечкою. Вони вибігли у вузький 
провулок.— Авто! Там! — Артур кивнув у бік чорного седана. Водій вийшов —
чоловік у капюшоні, з поглядом, що зупинився на Максимові довше, ніж треба.
— Ви Максим? — запитав він коротко. — Вони вже почали фазу другу. У мене 
залишилось трохи часу, щоб показати вам правду.
Максим не міг дихати. — Ви хто?..
— Я — один з вас. Але з майбутнього.
Максим зробив крок назад.
— Не фізично. Психологічно. Я — результат їхньої помилки. Ви ще не дійшли 
до тієї межі. Але вас підштовхують.
Чоловік простягнув тонку чорну карту. — Згортка 16. Вхід зсередини. Час —
умовний. Але двері вже відчинені.
На карті було одне слово, вирізане гостро й криво:
"ГОЛОС"
Максим узяв її, і в голові вмить озвався шепіт:
— Ти вже не сам, Максим. І ніколи не був.