Розділ 15. Обличчя минулого

Покинута санаторна база за містом. Колись — дитячий табір. Тепер — одне з
місць, де переховувались залишки тієї самої системи.
Максим стояв на холодній бетонній підлозі великої актової зали. Стеля 
тріщала від вітру, що пробивався крізь вибиті шибки. Поруч — Артур із 
ліхтариком. Перед ними — чоловік у білому халаті, з тихим, упевненим 
поглядом. Лікар Мельник.
— Я знав, що ти прийдеш, Максиме, — мовив він спокійно. — Як і знав, що ти 
не один.
Максим відчув, як усередині нього знову ворухнулася темна тінь. Але він не 
дав їй вийти повністю — поки що.
— Чому? — Максим зробив крок уперед. — Чому ви це робили з нами? Із 
Софією? Зі мною?
Мельник зітхнув.
— Ти не зрозумієш. Це не було злом у класичному сенсі. Це була спроба —
стерти біль. Вирізати травму, як хірург вирізає пухлину. Але мозок складніший 
за плоть.
— Ви ламали людей! — вигукнув Артур. — Ви знищували особистість заради 
«експерименту»!
Мельник глянув на нього з сумом, як на дитину, що не розуміє складного світу.
— Не всі змогли витримати. Але дехто, як Максим… вони стали сильнішими.
— Ви створили монстрів, — прошепотів Максим. — А потім назвали це 
зціленням.
Він дістав з рюкзака диктофон і вмикнув запис. Голос Софії: розповідь про те, 
як вона знайшла кімнату із замкненими пацієнтами, як чула крики, як побачила 
документи з дозволами на «експерименти зі згодою опікунів».
Мельник на мить зблід. Та його обличчя швидко знову стало спокійним.
— Це нікого не хвилюватиме. Ви розумієте, скільки в нас підтримки зверху?
І тоді Максим зробив останній крок уперед.
— Але вас уже слухають. Онлайн. У прямому ефірі.
Мельник сіпнувся. На Максимовому рюкзаку — миготів індикатор трансляції. 
Усе, що говорилося тут, уже дивилися тисячі.
— Система ще міцна, але тепер вона не тінь. Ви виведені на світло.
І вперше — Мельник замовк.
Поліцейські, які вже отримали сигнал із координатами, були за кілька хвилин. 
Максим більше не тікав.
Він стояв на руїнах старої імперії контролю, з поглядом, що більше не належав 
жертві.
Епілог
Минуло три місяці.
Невелике кафе на околиці міста. Сонце заливало дерев’яні столи теплим 
світлом, у повітрі пахло кавою й свіжим хлібом. У кутку — Максим. Він сидів біля вікна, зошит перед ним заповнений нерівним почерком. Записи, думки, 
фрагменти чужих і власних голосів.
До нього підходить Софія. У неї коротше волосся, трохи світліше. Обличчя —
спокійне, але очі вже не ті — глибші, доросліші.
— Ще пишеш? — усміхається вона.
Максим киває, не відриваючи погляду від сторінки.
— А Артур? — запитує він, мов крізь себе.
— У нього все краще. Він у реабілітаційному центрі, не під наглядом, просто… 
в безпечному місці. Ти змінив більше, ніж думаєш.
Максим зітхає. У його голові вже не було хаосу — тільки спогади. Інша частина 
його більше не кричала, не виривалась. Вони знайшли мир. Разом.
— Це не кінець, — каже він. — Вони не всі зникли. Ще є ті, хто хоче відновити 
це все. Тільки тихіше, обережніше.
Софія сідає навпроти, кладе руку поверх його.
— Але тепер ти — не сам. Ми знаємо, як вони працюють. І в нас є голос. 
Правда — вона вже не мовчить.
Максим усміхається. Ледь.
Він закриває зошит. На обкладинці чорним маркером написано: «Ті, кого 
стерли».
У його очах більше немає страху. Тільки рішучість.
Камера віддаляється — вулиця, люди, нове життя. І посеред натовпу — він. 
Уже не тінь. Уже не жертва.