Розділ 14. Обличчя системи

Вечір був тихим. Над містом повільно опускалася темрява, а Максим саме 
завершував чергову серію листувань із журналістами. Екран ноутбука світився 
м’яким блакитним світлом, кімната була занурена у напівморок. Він зібрав 
папки з доказами до великої чорної сумки й поглянув на годинник — 22:14.
Враз — дзенькнула тріщина скла.
Максим завмер. Вікно в кухні — розбите. Хтось кинув щось усередину.
Він миттєво кинувся до підлоги. Відчув, як у тілі завирував холод — і щось 
інше. Інша присутність усередині нього прокинулась. Спокійна, зосереджена.
— Не панікуй, — почув він у собі знайомий голос. — Це не випадковість.
Він повзком добрався до ванної, звідки міг бачити вхід. За кілька хвилин —
гуркіт у двері. Грубий. Примусове вторгнення.
Максим відкрив потаємний ящик під умивальником і витягнув копії 
найважливіших матеріалів. Потім, майже автоматично, прослизнув до 
пожежного виходу. Спускався по залізній драбині, не дихаючи. Внизу стояла 
стара автівка, за кермом — знайома постать.
— Артур? — він ледь не крикнув.
— Швидше, — коротко відповів той. — Ми знали, що вони прийдуть. Ти 
зачепив когось дуже важливого.
Авто рушило. В дзеркалі заднього виду Максим побачив двох чоловіків у 
темному, які стояли біля його квартири й дивилися їм услід.
— Це не просто помста, — сказав Артур. — Це попередження. Вони не хочуть, 
щоб ми дісталися до головного.
Максим стиснув сумку з документами. У нього не було ілюзій — тепер вони 
воюють.
Але вперше за довгий час — він був не сам. І він не тікав.
Він готувався йти до кінця.