Розділ 10. Сховище

Ліфт зупинився із глухим стуком. Максим зробив глибокий вдих і вийшов у 
підземний тунель, що пахнув сирістю й іржею. Світло ліхтарика надавали тіні 
моторошного руху по стінах — немов час тут зупинився.
Артур ішов попереду, сповнений напруження, а Максим відчував, як у грудях 
зростає страх — не фізичний, а той, що тягнеться із глибин пам’яті, де сховані 
забуті моменти.
Вони підійшли до важких металевих дверей, вкритих іржею. На них був 
електронний замок — не зламати без коду.
— Тут… — сказав Артур, — ключ має бути у лікаря Мельника. Він часто носить 
маленький брелок на ланцюжку.
Максим згадав записи Іншого. Вони мали план: вкрасти ключ у лікаря під час 
вечірнього обходу.
Тим часом у лікарняному коридорі Мельник несподівано з’явився на горизонті. 
Максим і Артур сховалися в тіні.
— Час настав, — прошепотів Максим.
Ввечері, коли більшість медперсоналу відійшли на перерву, Максим, 
використовуючи викрадений з охорони пропуск і точний час обходу, проник у 
кабінет Мельника.
Він знайшов маленький металевий брелок із кодовим замком і запам’ятав 
комбінацію, яку лікар часто повторював сам собі — «0512».
Повернувшись до підземелля, вони ввели код. Двері повільно відчинились, 
відкриваючи доступ у вузьку камеру.
Всередині — старенька кімната з покритими пилом ліжком і кількома речами, 
схожими на дитячі. І там, нарешті — Софія.
Вона сиділа, загорнута у тонку ковдру, худенька, але очі світилися надією.
— Максим? — прошепотіла вона.
— Я тут. Ми прийшли за тобою.
Софія посміхнулась, але голос був слабким.
— Вони хотіли стерти мене… забути. Але я пам’ятала… тебе.
Максим простяг руку, взяв її.
— Тепер ми підемо звідси.
Несподівано лунали кроки. Хтось наближався.
Артур затулив їх тінню й прошепотів:
— Нам треба рухатись. Зараз.
Трійця попрямувала до виходу, знаючи: за ними вже пішли.