Розділ 8 :Тріщини в реальності

Темрява в кімнаті зробила все навколо розмитим. Дзеркало тьмяно відбивало 
не обличчя — тінь, чужу, але знайому.
Максим сидів нерухомо. Дихання стало глибшим, повільнішим. Руки —
розслабилися. Погляд змінився.
— Нарешті, — промовив голос. Та ж гортанна інтонація, але вже не Максим. —
Скільки можна чекати? Ти ховався. Ховався за страхами, таблетками, 
лікарями. А тепер… слухаєш.
— Хто ти? — Максим почув цей шепіт, як думку в глибині голови. — Я — ти. 
Той, хто пам’ятає. Той, кого ти створив, щоб вижити.
Погляд у дзеркалі опустився, зупинившись десь у спогадах. Голос продовжив:
— Софія була твоїм світлом. Єдиною, хто бачив тебе справжнього. Але вона 
копала глибоко. Занадто глибоко.
— Що вона знайшла? — ледь чутно запитав Максим.
— Фотографії. Документи. Те, що лікар Мельник і ще кілька пацієнтів тут — не 
просто персонал. Це місце — не клініка. Це експеримент. Вони шукають, як 
стерти травму, витіснити особистість. Ти був частиною цього. І вона —
випадково прочитала її справу.
— Тоді… де вона? — серце стискалося.
— Вони сховали її. Далеко під лікарнею. Сховище, про яке ніхто не знає. Артур 
намагався її знайти — і зник. Ти був наступний.
Максим мовчав. Кожне слово ламало уявлення про реальність.
— Чому ти не сказав раніше?
— Ти не був готовий. Ти заперечував. Ти боявся правди більше, ніж брехні. 
Але тепер, якщо хочеш врятувати її — мусиш дати мені контроль. Хоча б на 
один день.
Максим відчув, як ніби щось усередині роздвоїлося. Вперше — не як страх, а 
як вибір.
— Якщо я віддам контроль — я зникну?— Ні. Я — частина тебе. Ми підемо разом.
Максим глянув у дзеркало востаннє. Тінь за його спиною наче відступила.
— Добре. Але одне — не нашкодь їй.
— Ніколи. Вона — єдина, хто не боялася нас.
І тоді все потемніло.