Розділ 7. Межа

Вночі Максим сидів у темряві. Плитка під підлогою — вже порожня. Артур зник. 
Софія — наче привид. Лікарі брешуть. Пацієнти мовчать.
І все частіше він ловив себе на думці: а чи не божеволіє він насправді?
За останню добу він двічі бачив тінь у кутку, яка зникала, щойно він повертав 
голову. В обід — почув голос Софії з вентиляції, тонкий, зламаний: — Макси-им… пам’ятаєш, що ти зробив?
Увечері він побачив свою руку — з подряпинами, як після боротьби. Але не 
пам’ятав нічого.
У двері постукали. Відчинив Мельник, лікар.
— Прогресуємо? — запитав, всміхаючись тим самим штучним виразом, як у 
всіх. — Я хочу знати, що зі мною, — сказав Максим, — і чому ніхто не говорить 
правду.
Лікар повів його в кабінет. Тиша в коридорах була липкою. Усередині — холод, 
флуоресцентне світло, зелений стіл. Мельник дістав папку.
— Максиме, — почав він спокійно. — Ми маємо підстави вважати, що в тебе 
дисоціативний розлад ідентичності. Колись це називали «роздвоєнням 
особистості». Але це глибше. — Що?.. — Інша твоя частина… вона має свої 
спогади. Свої рішення. І, можливо, вона знає, що сталося з Софією.
Максим стиснув кулаки. — Ви думаєте, я її… вбив? — Ми нічого не 
стверджуємо. Але — ця частина тебе знала, де шукати. Ця частина писала 
записки. Малювала. Говорила з Артуром.
Мельник відкрив папку. Усередині — малюнки. Записки. Лялька. — Ми 
знайшли це у твоїй кімнаті.
Максим відчув, як усе всередині стискається. Кров у вухах глухо гуде. — Ви 
зняли це з-під плитки. Ви знали!
Мельник кивнув повільно. — І ми знаємо, що вона жива, Максиме. Але якщо не 
дізнаємось, що сталося того вечора — ми не зможемо її знайти.
Максим закрив очі.
…Темний ліс. Софія плаче. Він іде поруч. У руці — ліхтарик. Але за ним ще 
хтось. Шепоче. Наказує.
І він слухається.
Максим відкрив очі. — Я хочу поговорити з ним. З тією частиною.Мельник мовчав. Потім відповів: — Тоді залишайся на ніч у цій кімнаті. Одна 
умова — не опирайся.
Максим залишився. Камери — вимкнені. Світло — приглушене. У центрі 
кімнати — дзеркало.
Він сів перед ним.
— Якщо ти справді є… покажи мені, що сталося.
І в темряві дзеркала — очі раптом моргнули не в той самий момент, що й його. 
І усмішка на обличчі — не його.
А за спиною — кроки.
І голос, що був схожий на його власний, але старший, глухіший, наче 
зсередини голови:
— Тепер ти готовий згадати.