Розділ 6. Зникнення

На третій день після того сну Артура не стало. Просто — не з’явився на 
сніданок.
Максим спитав у Лєни, та лише знизала плечима, нервово ковтаючи таблетки. 
Сергій, як завжди, бурмотів про вентиляцію, а санітар мовчки поставив піднос з 
їжею на стіл — на один менше, ніж учора.
— Де Артур? — нарешті наважився спитати Максим у лікаря Мельника.
— Хто? — той навіть не підняв очей.
— Артур. Хлопець, з яким я говорив щодня. Він…
— У нас немає пацієнта з таким іменем, — відрізав лікар. — Схоже, вам іще не 
підібрали правильного курсу лікування.
Максим здригнувся. Хоч і підсвідомо чекав цієї відповіді.
У його палаті не лишилось жодної згадки про Артура — ліжко заправлене, 
пусте, ніби там ніколи ніхто не спав. У журналі пацієнтів — порожня клітинка.
Але він пам’ятав. Пам’ятав голос. Руки. Малюнок із деревом і червоним 
хрестом. І слова: «Ти не просто свідок».
Тієї ж ночі він знову прокинувся від сну — тепер йому снився коридор із 
ламаним світлом. Артур стояв у кінці, весь у тіні. — Вони забрали мене, бо я 
сказав забагато, — прозвучало в його голові. — Не роби тих самих помилок. 
Шукай під підлогою. У спільній залі. Під шостою плиткою.
Вранці Максим діяв тихо. У залі було порожньо — Сергія забрали на 
процедури, Лєна знову малювала у вікно. Він опустився на коліна біля тієї 
самої плитки.
Вона була трохи вищою за інші. Обережно підчепив її ложкою. Плитка 
піддалася.Під нею — шматок тканини, згорнутий у тугий вузол. Максим розгорнув її. 
Усередині — лялька. Рвана, стара, з відірваною ногою.
І клаптик паперу, написаний дитячою рукою: «Якщо знайдеш це — тікай. Вони 
поруч. Софія»
Максим сховав усе за пазуху й повернувся до столу, роблячи вигляд, що нічого 
не сталося. Але серце билося швидко: він уже не довіряв нікому.
Його кроки стали тихішими, погляд — підоз