Розділ 5. Інший

Цієї ночі Максим не заснув.
Він лежав нерухомо, слухаючи, як по коридору скриплять кроки нічного 
чергового. Серце билося глухо, як під водою. І раптом — темрява наче стала 
густішою, якби затяглася чимось тягучим і холодним.
Він закрив очі лише на мить. Але відкрив — у зовсім іншому стані.
В кімнаті — те ж саме ліжко. Ті ж стіни. Але... кольори були надто яскравими, 
звуки — приглушеними, ніби він потрапив у сон, тільки надто ясний.
Перед ним — дзеркало. Руки тремтять. Але це не страх. Це… передчуття.
У відображенні — він сам, але з нахиленою головою, з півусмішкою, що ніколи 
не належала йому. Очі — холодні, розумні. Інші.
— Я думав, ти довше протримаєшся, — сказав він сам собі з дзеркала. — Але, 
мабуть, пора.Максим відчув, як його тіло напружується, як щось у грудях ніби зсувається —
як двері, що довго були зачинені. І раптом він бачить:
Темний ліс. Софія поруч, вона схвильована, хапає його за руку. — Ти ж казав, 
що ніхто не дізнається, — шепоче вона. — І не дізнаються, — відповідає він. 
Але голос — не його. Серце б’ється не від страху — від збудження. Він не 
тікає, він веде її глибше. — Чому ми тут? — питає Софія. — Я хочу додому. —
Ти вже майже вдома, — відповідає він, усміхаючись. І дістає ніж.
Максим різко прокидається в ліжку, покритий потом. Груди ходять ходором. 
Голос у голові ще звучить: «Ми врятували тебе. Але тепер ти маєш знати: ти 
сам нас покликав».
Він тремтить. Не може дихати. А на подушці — нова записка. Почерк нерівний, 
мужній. Не його: «Вона не померла. Але якщо копатимеш глибше — хтось 
наступний зникне. Обери.»