Розділ 4. Пацієнти

У спільній залі Максим познайомився з іншими:
Лєна, яка щовечора говорила сама з собою.Сергій, колишній пожежник, який стверджував, що чув голоси з вентиляції.
Артур — той самий мовчазний хлопець. Єдиний, хто наче щось знав.
Артур одного вечора прошепотів: — Софія була тут. Вони стерли її зі списків. 
Але вона знала щось. Те саме, що зараз згадуєш ти.
Максим почав вірити: він тут не просто так. Щось у словах Артура було надто 
конкретним, надто справжнім, щоб бути вигадкою.
Він почав спостерігати. Придивлятись до дрібниць: як поводяться лікарі, хто і 
коли дає йому таблетки, як дивиться на нього старший санітар — кремезний 
чоловік із порожніми очима, який завжди мовчить, але щоранку довго 
зупиняється біля дверей його палати.
Одного вечора Лєна, яка зазвичай лише шепотіла щось у кутку, раптом 
підійшла до нього, простягла руку — в ній шматок паперу — і сказала: — Я 
більше не хочу чути її голос. Забери. Мені страшно.
На клаптику був намальований ще один силует. Дівчинка в платтячку стоїть 
біля того самого дерева з червоним хрестом. А за деревом — фігура в білому 
халаті без обличчя.
— Хто це малював? — спитав Максим.
— Вона, — Лєна кивнула в порожнечу. — Вона приходить ночами й просить 
згадати.
Максим стиснув малюнок. Тепер усе сходилося: сни, записки, малюнки —
щось виштовхується назовні.
Але разом зі спогадами в ньому прокидається щось інше — гнів, якого він не 
відчував раніше. Його руки іноді мимоволі стискаються в кулаки, голос 
змінюється на нижчий, інтонації стають чужими.
У дзеркалі він одного разу побачив себе... але не зовсім себе. Очі були його. 
Але погляд — інший.
Ніби він спостерігав за собою зсередини.
І тоді він зрозумів: хтось інший справді є. І той хтось — теж щось пам’ятає.