Розділ 3. Спогади

Тієї ночі Максим не спав. В голові — уривки: дівчинка з русявим волоссям, звук 
ламаної гілки, темний ліс. Він стискав у руці записку, яку передав йому той 
хлопець: «Я жива. Не вір їм.»
Вранці він знайшов у кишені папірець з малюнком. Дитячий почерк: «Максим, 
не залишай мене. — Софія»
Але звідки це? Хто її туди поклав?
Максим тримав малюнок, ніби той був ключем до чогось важливого —
забутого, але справжнього. На ньому — схематичний силует лісу, дві фігурки, 
що тримаються за руки, і червоний хрест біля підніжжя дерева. Він не міг 
пригадати, чи колись бачив цю сцену насправді. Але серце стискалося — щось 
у ній було знайоме до болю.
Йому стало погано. Повітря в палаті раптом стало важким. Він встав — тихо, 
щоби не привернути увагу. У коридорі, як завжди, чергувала медсестра. Вона 
глянула на нього — надто довго, надто пильно, і знову зробила вигляд, що 
читає журнал.
Максим пройшов повз, удаючи байдужість, і пішов до спільної зали.
Артур уже був там. Як завжди — біля вікна.
— Я знайшов її записку, — сказав Максим, сідаючи поруч. — І малюнок. Хрест 
біля дерева. Це щось значить?
Артур не відповів одразу. Лише через хвилину повернув голову й прошепотів: 
— Це місце. Воно є. Вони не змогли його знищити. Але якщо ти туди підеш —
або згадаєш усе, або зникнеш так, як вона.
— Де це? — наполягав Максим.
Артур подивився на нього так, ніби важив: сказати — чи врятувати.
— Ти мусиш згадати сам. Твоя підсвідомість вже малює дорогу. Але поспішай. 
Тобі залишилось не так багато часу, поки... не увімкниться хтось інший.
Максим зблід.
— Інший?.. Я?
Артур кивнув.
— У цій історії ти — не лише свідок, Максиме. І якщо ти згадаєш усе... не факт, 
що зможеш це витримати.