Розділ 2. Діагноз

Коли Максим знову відкрив очі, було вже світло. У ногах сидів лікар.
У руках — тонка планшетка з написом «Справа №2718».
Максиме, — почав лікар спокійним голосом, — твій стан складний. Ми
помітили, що в твоїй свідомості є кілька «версій» тебе самого. Тобто... різні 
особистості, які по черзі беруть контроль. Це називається дисоціативний 
розлад особистості.
Максим нахмурився: — Ви хочете сказати, що я... не я?
— Не зовсім так. Ти — це ти, але з кількома версіями себе, які можуть не знати 
одна про одну. Це — спосіб мозку захиститися від сильного болю чи травми.
— Але я пам’ятаю речі, яких не повинно бути. Вони... наче інші люди, які 
живуть у мене всередині.
Лікар відкинувся на спинку крісла: — Ті спогади — частина твоєї підсвідомості. 
Іноді вони проявляються як галюцинації чи флешбеки. Ти в безпеці тут, і ми 
допоможемо.
Максим повільно вийшов із кабінету лікаря. Коридори лікарні здавались 
довшими, ніж були кілька годин тому. Світло миготіло, і кожен крок лунав глухо, 
ніби в підвалі.
В загальній залі було порожньо, окрім одного хлопця, що сидів у кутку біля 
вікна й крутив у руках щось дрібне. Максим уже бачив його раніше —
мовчазний, з порожнім поглядом. Ім’я… Артур.
Він не підняв очей, коли Максим підійшов ближче. Лише прошепотів: — Ти 
заговорив про неї. Софію. Значить, скоро почнеться.
Максим застиг. — Що почнеться?
Артур повільно повернув голову, і в його очах не було ані страху, ані сумнівів. 
— У них завжди один сценарій. Ти згадаєш щось справжнє — вони назвуть це 
маренням. Ти захочеш правду — вони дадуть ще таблеток. А потім…Він простягнув руку. В долоні — складений у декілька разів папірець. — Це не 
перший раз. Але, можливо, ти станеш останнім.
Максим взяв записку, розгорнув — і побачив дитячим почерком: «Я жива. Не 
вір їм.»