19.Метелик

Якось зранку я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Перша клієнтка мала прийти тільки об 11:50, тож я дозволила собі поніжитися у ліжку ще кілька хвилин. Відчуття легкого голоду вже починало перемагати лінощі, як раптом я відчула щось... дивне.

Наче всередині живота хтось легенько торкнувся мене — ледь відчутно, але впевнено. Як хвостиком рибка чи як крильцями метелик.

Я завмерла. Прислухалась до тіла, затамувала подих.

І знову — ледь відчутний поштовх.

Моє серце прискорилось. Я вклала руки на живіт — і посміхнулась.
Це був мій малюк. Моя дитина. Моє серцебиття.

Правду кажуть: перші поштовхи — це не просто біологічне відчуття. Це цілий емоційний вибух. Це як перше «люблю» в листі. Як перший дотик руки. Цей момент залишиться в мені назавжди.

Коли настав 20-й тиждень, ми з Дмитром поспішали на планове УЗД. Ми хвилювалися, як усі майбутні батьки: чи все добре з нашою крихіткою? І головне — хто там живе в моєму животі?

Лікар посміхнувся:

 — Вітаю! У вас дівчинка. Здорова, активна. Дивіться — як крутиться.

Наша донечка вертілася, брикалася, наче показувала характер. Коли датчик торкався живота — вона відверталася, ніби казала: "Не заважайте!"

Лікар ще раз увімкнув звук — і ми почули, як б’ється серце нашої донечки. Мелодія життя. Дмитро сидів мовчки, тримаючи мене за руку. Його очі блищали.

— Носик точно твій, — сказав він тихо.
— А щоки твої, — усміхнулась я.
— Буде наша маленька  копія, — засміявся Дмитро.

Після УЗД ми вирішили зайти в магазин "Дитячий світ". Дорогою я відчула, як чийсь пильний погляд буквально свердлить мій живіт. Повернулась — і побачила Олену Станіславівну.

Колись я була її невісткою. Недостатньо хорошою, не тією, не ідеальною. Та, яка "не могла" завагітніти. Вона завжди порівнювала мене зі своєю донькою — така красуня, така мудра, така правильна.

А тепер перед нею стояла я — з округлим животиком, з чоловіком, який ніжно тримав мене за руку, з щастям в очах.

Її щелепа відвисла.

— Катю? Привіт... Оце так... Ти вагітна?

Я подивилася їй просто в очі й спокійно, але твердо відповіла:

— А що могло бути інакше?Мій чоловік вазектомію не робив!

Я підняла голову, не приховуючи усмішку, і разом з Дмитром зайшла до магазину.

А вона... залишилася стояти на вулиці. В німому шоці.
"Оце-то поворот, еге ж, Олено Станіславівно?"