16. Весілля

Ранок почався особливо. У повітрі витала весна, свіже повітря проникало крізь фіранки, а сонце торкалось мого обличчя своїм лагідним промінням. Дзвінок у домофон розбудив мене, я підбігла до екрана й побачила знайомі усмішки — мої подруги. Вони прийшли наводити мені красу. Ми сміялися, пригадували шкільні роки, мазали креми, крутили локони, виправляли стрілки на очах, і, здається, час летів надто швидко.

Фотограф вже зайняв своє місце, клацав камерою, коли я вдягала червону сукню. Все було ідеально.

І тут знову дзвінок у двері.
— Сусід прийшов! — хтось вигукнув. — Напевно, сіль хоче позичити!
Сміх рознісся по всьому коридору.

— Я прийшов не сіль просити! — гучно відповів Дмитро з-за дверей. — Я прийшов наречену викуповувати!

Дівчата вишикували йому кілька випробувань: загадки, вправи на уважність, навіть тост на ходу. Він впорався з усім з усмішкою та рум’янцем на щоках. І ось він стоїть навпроти мене. Очі в очі. Цілує руку, вдихає аромат моїх парфумів і каже:
— Ти моя. Назавжди.

Розпис пройшов зворушливо. Батьки плакали. І вперше я побачила в очах мами Дмитра сльози щастя. Вона ніжно притисла мене до себе, погладила по волоссю й прошепотіла:
— У мене не було донечки. Але тепер ти моя. Моя Катя.
І додала з усмішкою:
— Буду чекати онуків. Але не тисну. Просто мрію.

Святкування відбулося на озері. Вишукана зала з великими панорамними вікнами. Живі квіти в кожному кутку, білі й червоні троянди. В центрі — довгий стіл, на ньому рушники з вишивкою, келихи із золотим обідком, свічки. На сцені грали музиканти — скрипка, віолончель, фортепіано. Кожен звук пробирав до мурашок.

Коли сонце сідало, з озера випливли два лебеді — символ кохання, за ними кілька маленьких лебедят. Їх випустили саме в цей момент, і здавалось, ніби сам Всесвіт вклонився нашому коханню.

Батько Дмитра підійшов до мікрофону.
— Жінка — це душа дому. А чоловік — її крила. Любіть одне одного, навіть коли важко. Не шукайте ідеалу — творіть його разом.
Мій тато зітхнув і додав:
— Моя донечка виросла. Але завжди буде моєю малою Катею. Дмитре, бережи її. Бо вона — моє серце.

Мати Дмитра підійшла до мене наприкінці вечора. Мовчки зняла з себе вишиту хустку і накинула мені на голову. Це було щось глибше за обряд. Це був символ — я стала частиною їхньої родини.