14.Карпати.

У Карпатах дійсно дуже гарно. Свіже повітря, запах хвої, сніг, що хрумтить під ногами, і цей спокій, якого мені так бракувало останні роки.
Готель — чарівний. Затишний, теплий, із видом на засніжені вершини. Обслуговування — на найвищому рівні. Це була ініціатива і подарунок Дмитра. Я платила тільки за дорогу — туди і назад. Ми так домовились, і я з радістю це підтримала.
Я хотіла вкладатися в ці стосунки. Не тому що "так треба", а тому що мені хотілося — мені хотілося, щоб між нами все було по-чесному. Щоб потім ніхто ніколи не міг сказати, що я "жила за чийсь рахунок".Дмитро мене в цьому підтримав. І саме це було для мене надзвичайно приємно.
Настав останній вечір у готелі. Ми замовили їжу прямо в номер.
Ми були такі втомлені після цілого дня активностей, що навіть не мріяли про ресторан. За ці дні ми встигли поплавати в чані під відкритим небом, сходити на масаж, погуляти в горах, покататися на квадроциклах і навіть заблукати на годину в лісі, сміючись і змагаючись, хто перший знайде дорогу.
А сьогодні… хотілося просто тиші.
Ми сиділи на дивані, закутані в пледи, їли з однієї коробки суші і мовчали.
— Ми з тобою, як хом’ячки, — засміялася я. — Точимо їжу і мовчимо.
— І все одно ти мені дуже подобаєшся, — сказав Дмитро.
— Та ну… — я кивнула на себе. — Після зими знов треба скидати вагу.-зітхнула я.
— Не треба тобі нічого скидати. Ти — ідеальна.
Я засміялася.
— Все! Оце — останнє, що я їм отак на ніч!
І в ту ж секунду моя рука потягнулась за ще одним шматочком ролу. Ми знову зареготали, дивлячись один на одного — голодні, щасливі, втомлені.
Дмитро простягнув мені серветку.
— Витри руки, — сказав він. — Подивись, які вони в тебе жирні.
Я почала витирати кожен пальчик по черзі — повільно, байдуже. Поки руки зайняті, очі можуть відпочити. Але коли я нарешті опустила голову — на столі, біля моєї тарілки, лежала маленька коробочка.
Акуратна, темно-синя, з оксамитовим покриттям.
Я спочатку глянула на неї. Потім — на Дмитра. Потім знову на коробочку.
І серце в той момент зробило щось таке, що словами не опишеш — стиснулося і розширилось одночасно.
Я поклала серветку. Взяла коробочку, відкрила її…
І побачила каблучку. Стриману, але неймовірно красиву. І всередині коробочки— гравіювання:
"Виходь за мене".
Сльози виступили самі по собі.
Я нічого не могла сказати, тільки кивала — так, так, так.
Дмитро ніжно поцілував мене в щоку.
— А тепер ці сльози солодкі! — сказав він.
Я розсміялася крізь сльози, взяла каблучку, наділа її на палець.
— Я згодна!
Він підхопив мене і закружляв просто посеред кімнати, забувши про суші, серветки, холодний чай на столику.
А я — я гадки не мала, що це колись трапиться саме зі мною. І саме так.