5.Час діяти.

Я зрозуміла, що настав час діяти серйозно.
Без емоцій. Без істерик.Юрист. Адвокат.Я зібрала записи з наших розмов, де він казав:
 — Так, ми спробуємо. Можливо, дитина — це новий етап... Головне — не переживай, я поруч. Ми разом.-
Ці розмови я тихенько передала адвокату.
Вони стануть доказами. Бо я вже знала:війна — не тільки на фронті. Вона почалася й у моїй родині.
Вечір. Кухня.Цілий день — на ногах. Салон, потім клініка.
Я здала всі можливі аналізи: гормони, щитовидка, нирки, печінка.
Я мала право знати, що зі мною не так.
Точніше — що зі мною стало через це лікування. Через цю надію.
Додому приїхала з купою паперів.
Розклала їх на кухонному столі. Одна, в тиші.
Перечитувала.
І коли побачила, що в мене почалося порушення роботи щитовидної залози,
— мене прорвало.
- “Це ж не було в мене! До всіх тих таблеток… Це ж вони спричинили…”
Я сиділа на стільці, притиснувши до грудей результати.
І заплакала.
І, як на зло, саме в цю мить він увійшов на кухню.
Ніби доля захотіла зробити спектакль.
 — Кицюнечко... Ну що ти... не плач… У нас все вийде!
Його голос був м’який. Звичний. Заспокійливий.
Але кожне слово — мов ніж.Воно різало по живому.По моїй довірі. По моїй наївності.
Я встигла непомітно натиснути запис.
Диктофон пішов.
Хай буде ще один доказ — ще одна маска, яку він сам на себе вдягне.
 — Сергію…-підіграла я -  Я нічого не розумію! До лікування в мене все було добре… Щитовидка, аналізи… все було в нормі.
Я обережно витягла слова. Повільно. Начебто я справді розгублена.
— Може… може, справа не в мені? -продовжила я -Може тобі варто перевіритися ще раз?
Він завмер.
Мовчав. Потім різко відступив на крок.

 — Що ти таке кажеш?-обурився він— Я здоровий! Ми ж все вже проходили. Це ти лікуєшся, не я! Я тут при чому?
Його очі метались. В голосі — паніка.Не злість,а страх.Справжній страх викриття.
 — Я нічого не буду знову здавати!-заперечив він — Це все через твої гормони!Я ж підтримував тебе!

"Підтримував?"
Підтримував — дивлячись, як я ковтаю таблетки, які знищують мій гормональний баланс?
Підтримував — мовчки, знаючи, що в тебе вже не має бути дітей?Я не відповіла.
Лише опустила очі. Ніби злякалась. Ніби образилась.
Але всередині вже визрівав крок номер два.
Все записано. Все зафіксовано.
Наступний — офіційний запит про фінанси.
Підготовка до суду.
І найголовніше — моє майбутнє без нього.