4.Мій дім -не мій дім.

Я приїхала додому.
Дім зустрів мене холодом — не фізичним, а внутрішнім, мовчазним, байдужим.
Я зайшла у чисте, охайне, бездоганно прибране приміщення… яке не мало життя.
Так, все стильне. Так, усе зі смаком. Але щойно я переступила поріг — усвідомила: цей дім не для дитини. І ніколи не був.
Подивіться на ці гострі кути меблів, на дорогі, тендітні статуетки, на полиці, забиті дизайнерським крихким декором.
Куди б він це все подів, якби тут з’явилася дитина?
Він ж трясеться над кожною фігуркою, коли я протираю пил. Постійно просить бути обережною, не зламати, не зачепити. А діти ж не обережні. Вони — живі. Вони — енергія. А тут — музей.
І тоді до мене почали доходити речі.
—Він ніколи не планував дітей.-усвідомивши це я сіла на диван.

Усе навколо цього кричало, але я не чула. Чи не хотіла чути?
Ось, наприклад, той комп’ютер.
Коли ми покидали квартиру на самому початку повномасштабної війни — він майже з божевіллям вимагав узяти його з собою.
“Він дуже дорогий, я не можу його залишити!”
А мені тоді було головне — документи, аптечка, речі першої необхідності.
А йому — монітор, системник, техніка.
Очі відкриваються.Цей дім — не дім для дитини. Це дім для чоловіка, який створив потворну ілюзію «сім’ї».
Все тут — кричить: "Діти — не на часі."
Коли я хотіла дитину — була пандемія. Потім війна. Потім «не сезон», «не час», «не зараз».
А коли ми вже вирішили, що час, мені вже 28, і я сказала, що готова — він погодився.
Та нічого не виходило.
А я думала — це я. Я здавала аналіз за аналізом, ходила по лікарях, слідувала всім порадам.
І тільки тепер я дізнаюся — він зробив вазектомію.
Без мого відома.Добровільно.Назавжди.А потім дарував мені новий iPhone, коли я сумувала.
-"Не переймайся, Катю, все буде."
Мені гидко. Від себе. Від нього. Від цього ідеального музею, в якому я жила, як манекен.
Він — чайлдфри.
А я — хочу бути мамою.
І що тепер?
Зробити вигляд, що нічого не сталось?Жити далі, грати у виставу?Чи сказати, що все знаю?
Але тоді — що? Як жити з людиною, якій більше довіряти не можу?
У мене немає свого житла.У мене немає «фінансової подушки».
До батьків не хочу — у них своє життя, свої правила. Вони вже звикли жити самі.
А я жила у комфорті. Не думала про завтрашній день. Не берегла. Не готувалась.
Я ніколи не вела свої фінанси окремо.
Я ніколи не думала, що доведеться ховати від чоловіка свої доходи, щоб мати хоч щось «на крайній випадок».
А тепер — крайній випадок настав.

Дорогі читачі!
Щиро дякую кожному з вас за те, що проводете цей шлях разом із героями моєї історії. Якщо вам сподобався твір — будь ласка, залиште свій коментар, поділіться враженнями, натисніть зірочку ★ та додайте книгу до своєї бібліотеки.
Це велика підтримка для мене як автора і щось дуже цінне для душі.
Дякую за увагу та довіру! 🌸