3.Занадто добра.

Поки я їхала в таксі, мене трясло. У буквальному сенсі.
Наче в мене різко піднялася температура, ніби організм намагався вивести з себе весь той шок, адреналін, розпач.Я відкрила вікно, в надії зловити потік свіжого повітря, але повітря було насичене газом,бензином, і це все наче вирішило мене добити.
Я просто тремтіла. В голові крутилося все обертом.
Всі ці роки щось завжди заважало нам завести дітей.
2019 — ми одружилися.
2020 — ковід.
2022 — повномасштабна війна.

Шість років в шлюбі , і кожного разу, коли я з надією говорила Сергію, що дуже хочу дитину, він відповідав одне й те саме:
"Зараз не час. Куди? Епідемія. Війна. Бігати по лікарнях, коли ракети летять?"
А я дивилася, як навколо вагітніють, народжують.
Спершу — животики.Потім — коляски.Потім — ці малюки, що тримають маму за руку і невпевнено крокують.
А зараз їм 4–5-6. Їх ведуть у садочки, хтось в перший клас,вони обіймають татусів і матусь. А я...
Я чула лише:
"Зараз не на часі."
"Зараз не на часі..."
"Зараз не на часі!"
А коли я, зібравшись із думками, сказала:
"Мені 28. Час минає. Я хочу стати мамою."Він погодився, легко без прирікань.
- давай спробуємо!
І ми пробували.Я проходила обстеження.Здавала аналіз за аналізом.
Їла, пила, лікувалась, здавала гормони, навіть голковколювання пройшла.
А він — мовчав.А тепер я тримаю цей лист як вирок---вазектомія.
ВАЗЕКТОМІЯ!
Слово, яке ріже мене по-живому.Я не знаю, що думати.Я настільки обурилась що сказала в голос

-Це єдина брехня, чи їх більше?.. водій неочікував , повернувся і з подивом перепросив.

-перепрошую.

-ні ,ні я не до вас.-зніяковіло відповіла я і занурилась в свої думки.
Хто він, той чоловік, з яким я жила 6 років?А його мати?Його батьки?..Вони знали.
Знали — і мовчали.А вона ще й докоряла, що я не можу народити.Як? Як вона могла?
Невже вона мене настільки не любить, що згодна залишитися без онуків?
Хоча… у неї ж є дочка. Там двоє внуків. Їй вистачає.
А я — так, зайва.Сльози неслухняно покотилися по щоках."Не така.Не годна."-прошепотіла я.
Я сиділа в таксі, дивилась у вікно і плакала.
Сльози бігли не краплями — потоком, струмками.
Образа. Шок. Біль.Усе це змішалося.
Телефон задрижав у руках.
Олена Станіславівна. Я зібралася і натиснула “прийняти”.
— Де ти? Чому так довго? Через 20 хвилин у мене операція!
— Тут пробка… Але я вже майже приїхала. Якщо лікар не може чекати, я можу сфотографувати документ і надіслати. Скоро буду.
Я змусила себе звучати спокійно. Не подала вигляду, що плачу.
Відкрила косметичку, привела обличчя в порядок, припудрила сліди сліз.
Зайшла в лікарню. Передала лікарю документи.До неї не зайшла.Не змогла.
Не хотіла дивитися в очі тій, хто знала, мовчала й судила.
Я боялася, що зірвуся.
Що скажу щось жорстке — перед операцією.
А вона може перенести це погано.
І ось, навіть у цій грьобаній ситуації я думаю про неї. Про її самопочуття.
А хто подумає про моє?...