10

  Вже наступного дня Сніжана поспішила вийти на роботу, хоч і мала законну відпустку. Віднині вона працюватиме з самого ранку до пізньої ночі. Без вихідних та свят. Не просто підійматиметься кар’єрними сходами, а ледь не злітатиме вверх по професійній драбинці, ніби на ліфті! Такі думки зігрівали дівчину, поки вона їхала у метро. І хоча на серці ще щеміло від учорашніх вибриків колишнього, але вона не дозволить емоціям взяти верх над собою і зіпсувати тим самим не лише настрій, а й життя. Вона буде мислити позитивно!

  Здавалося, у рідній редакції не неї не чекали. Колеги відводили погляди. А головний, навіть не привітавшись, невдоволено буркнув:

  — Семиренко? А ти що тут робиш?

  — Працювати прийшла! — Шморгаючи почервонілим від довгих ридань носом, з ентузіазмом промовила дівчина.

  — Працю-ю-ювати? — Нароспів перепитав редактор. — У тебе ж відпустка. До речі,  ти часом не хворієш? Вигляд у тебе якийсь нездоровий. Ще заразиш тут нас усіх.

  — Зі мною все добре, не переймайтеся Веніаміне Павловичу.

  — Я не переймаюся. Ходімо до мого кабінету. Є розмова.

  «Доволі холодний прийом» – подумала Сніжка, але не стала надто акцентувати на цьому увагу. Ну не виспався сьогодні головний. А може кави ще не випив. Або хтось у суд подає на видання. Різне може бути.

  Редактор всівся за свій робочий стіл. Останнім часом він дещо погладшав. І живіт заважав йому вільно пробиратися до свого редакторського «трону». Важко віддихавшись, він зціпив руки у замок і роздратовано промовив:

  — Ну, сідай-сідай, не стій над душею! Тобі ще окреме запрошення потрібно? Не рідна, чи що?

  — Я просто… — Дівчина не встигла сформулювати відповідь.

  — Що просто? Сніжано Михайлівно, нам потрібно розійтися. Ми більше не можемо працювати разом. Не хвилюйся. Я залишу гарні рекомендації. Із світу медіа тебе виганяти не стану. Навпаки спробою сприяти твоєму подальшому працевлаштуванню.

  Для Сніжани почуте стало ще більшим потрясінням, аніж вчорашня зрада цивільного чоловіка і всі його принизливі заяви разом взяті. Вона відчула як у неї почала трястися нижня губа – вірний передвісник рясних ридань.

  — Але чому, Веніаміне Павловичу? Я з вами ще зі студентства. Я відповідальна, сконцентрована, цілеспрямована. Коли я підводила видання, колектив, чи Вас особисто? Що зробила не так за всі ці роки? Я була переконана, що моєю роботою цілком задоволені. Ви не давали мені приводів думати інакше. Ба більше, зараз я хочу повністю сфокусуватися на роботі, присвятити цьому усе своє життя.

  — От тільки не потрібно сліз, не потрібно цих бабських сліз, Сніжаночко. — Від роздратування головний щурив очі і хапався за скроні так, ніби у нього боліла голова. — На нашому виданні світ клином не зійшовся. До того ж питання уже вирішене.

  — Ким вирішене?

  — Мною вирішене. Колективом. Це неважливо.

  — Це незаконно! — Мов тигриця, у запалі заревіла Сніжана. — Я звернуся до суду!

  Чоловік ще вужче зіщулив свої щурячі оченята, від чого вони перетворилися на дві темні риски, що потопали в жирних рум’яних щоках:

  — Тільки спробуй. У мене статус, зв’язки, досвід, ім’я. А що за плечима у тебе? Диплом з відзнакою і трудова книжка? Так у наш час всім начхати на це! Немає зв’язків, до дупи ті папірці!

  — Веніаміне Павловичу… — Тільки й змогла  вимовити неприємно вражена дівчина.

  Насправді, вона ніколи раніше не помічала за ним такого грубого, якщо не сказати скитського ставлення до працівників редакції і до людей загалом. Він завжди був привітним, дотепним, доброзичливим та енергійним. А тут таке враження, що не лише його пузо заплило жиром, а й совість!

  — Я все сказав. Або розходимося з миром. Або можеш спробувати баламутити воду і тоді я обіцяю тобі. Послухай мене зараз дуже уважно. — З твердістю у голосі сказав він. — Я обіцяю тобі, що в жодну редакцію міста ти не влаштуєшся навіть прибиральницею.

  Сніжана не могла зрозуміти раптових змін у поведінці шефа. Звідки така антипатія, злість, агресія? Але останні події настільки виснажили її морально, що вона вже не мала жодних сил щось аналізувати чи з`ясовувати. У той же день, мовчки, без скандалу вона забрала у відділі кадрів свою трудову книжку. І, залишивши особисті речі на своєму колишньому робочому місці, вийшла з редакції, котру ще донедавна любила, обожнювала…

  Зраджена, звільнена, принижена… Дівчина почувалася настільки кепсько, що хотілося завити вовком. І сльози знову солоним градом котилися по обличчю. Та вона такими темпами скоро точно перетвориться на істеричку! І як тепер бути з усім цим? Як жити далі?