7

  Дзвінок, який пролунав у квартирі письменника Макса Краснова, подарував йому надію на раптове, але таке довгоочікуване повернення дружини. Чоловік фізично відчув як усередині щось ніби заворушилося, ожило. Яке приємне відчуття, через кілька місяців відчаю і зневіри, які здавалися ледь не вічністю, знову відчути себе живим!

  В голові, після випитого напередодні, паморочилося. Ноги запліталися, але він все ж таки доволі жваво попрямував до коридору, дорогою заглянувши у люстерко, що висіло на стіні. Відображення, яке письменник побачив у ньому, не сподобалося йому. На нього дивився змучений, ще більш посивілий і неголений чоловік. Загальний його вигляд якнайкраще можна було описати словом «пом’ятий». Невже це і є він, Макс Краснов? Таке враження, що за два місяці депресії та пиятики, він постарів щонайменше років на п’ять. І як тепер таким показатися на очі витонченій естетці Марині?

  Але за свій зовнішній вигляд хвилювався він даремно. До нього, замість офіційної дружини, завітав давній товариш Руслан. Той самий слідчий із Запоріжжя, який колись став першим читачем його детективів і дав йому поштовх писати далі.

   — Руслане?  Привіт! Що ти тут робиш? — Ошаліло запитав Краснов.

  — Ти що не радий бачити товариша? — Промовив гість, проходячи до квартири, не чекаючи на запрошення.

  В його руках були пакети зі свіжою їжею та мінеральною водою у скляних пляшках. Одну із них письменник вихопив прямісінько на ходу. Відкрутивши кришечку, випив одразу майже половину. Від постійного вживання алкоголю всередині все було ніби обпечене. Прохолодні колючі бульбашки освіжили не лише його горло та шлунок, а й свідомість.

  — Друже, ти навіть не уявляєш настільки це зараз в тему! — Подякував Макс. — До речі, як ти опинився у Дніпрі? У відрядженні?

   — Та ось взяв відпустку за власний рахунок аби приїхати і подати склянку води давньому товаришу!

  — Жартуєш?

  — Зовсім ні. — Зітхнув чоловік. — Максе, друзяко, ти не усвідомлюєш, що тебе потрібно рятувати з усього цього лайна. Сподіваюся, впораюся і власними силами. Але, якщо їх забракне, я відвезу тебе до спеціаліста, який тебе закодує.

  — Що-о-о?! Та навіщо це потрібно мені?! Я не маю жодних проблем! — Розізлився Краснов.

  — Маєш. І настав час це визнати. Ти котишся до безодні, Максе. І я приїхав аби зупинити це.

  — Оце так справи! З яких це пір слідчі можуть брати відпустки за власний рахунок, коли їм здумається? Питання чисто риторичне. Можеш не відповідати.

  — Не переймайся. Все вирішено. І скажу тобі без всякої делікатності, як чоловік чоловіку: терміново прийми душ, тобі потрібно освіжитися. А  я поки що піду на кухню.

   Письменник і сам не знав чому не став сперечатися з Русланом. Можливо тому, що розумів: його друг має рацію. Хоча й не хотів визнавати цього перед ним.

  За сімейного життя Максим завжди приймав душ двічі на день. Скільки разів він був у ванній кімнаті, після того як Марина пішла від нього? Він не міг пригадати точно. Але певно бував там не частіше аніж раз на тиждень. Тоді, коли запах власного тіла і несвіжого одягу ставав нестерпним. Правий, абсолютно правий його друг Руслан: відомий письменник детективів Максим Краснов, покинутий власною дружиною, котиться до безодні…

  Він увімкнув гарячу воду на повну, так, що від неї йшов густий пар. Чоловік прагнув відмитися від усіх емоцій і почуттів, які  пережив останнім часом: болю, розпачу, зневіри, зневаги, ненависті, злості, гніву, безпорадності, відчаю. Після того, як він втретє наніс на губку ледь не третину тюбика з гелем для тіла і добряче вимився, вперше за останні два місяці Краснов відчув себе людиною.

  Тим часом Руслан, ніби у себе вдома, господарював на його кухні. Окинувши сумним поглядом  відро для сміття, яке було переповнене упаковками з-під локшини та консервованої риби, він поставив кип’ятися воду для майбутніх спагеті з сиром. І, поки вона нагрівалася, взявся смажити стейки на антипригарній сковорідці.    

  Коли письменник вийшов із ванної кімнати, обід був вже майже готовий.

  — Для повного щастя лише салатику не вистачає! — Промовив він.

  — О, нарешті ти став схожим на людину!

  — Ти не повіриш, не просто став, тепер я навіть почуваюся людиною! 

  — Добре, давай пообідаємо! А потім вже я почну читати нотації. — Підсумував товариш.

  Спочатку вони їли мовчки. Першим почав говорити Краснов:

  — Смачно! Слухай, а я думав, що у вас готує Настя.

  — Ми з нею по-черзі готуємо. Точніше, готує той, хто саме зараз має час на це. Ти ж знаєш, що нещодавно моя дружина вирішила отримати другу вищу освіту, юридичну. При цьому вона продовжує працювати в школі. І, між нами кажучи, ми очікуємо на поповнення.

  — Та ти що, друже! Вітаю! Молодець! — Максим енергійно потис і потряс його руку. Який місяць?

  — Третій.

  — Уже відомо хто буде сестричка та братик для Ростика? До речі, як малий?

  — Поки що ні. Ростик добре, такий же життєрадісний, непосидючий бешкетник. Встигаєє кругом: і на футбол, і на дзюдо. Тільки за навчання не всадиш! Хоч і мама у нього вчителька.